«Намет чудес» установили у Новомосковську (ВІДЕО)
18.08.2017
3 сентября стартует Всеукраинский автопробег «Реформация и возрождение»
21.08.2017

Нариси з історії українського протестантизму. Частина 5. П’ятидесятники

Продовження. Частини 123 і 4.

Початок ХХ століття ознаменувався важливою подією у протестантській історії. У США з-поміж безлічі проповідників, що закликали до покаяння і благочестивого життя, молились за зцілення хворих, при чому, не без успіху, з’явились ті, хто закликав до так званого хрещення Духом Святим. Вони вчили, що Бог і в наші дні може творити через віруючих такі самі чудеса, як і ті, про які записано в Біблії, якщо віруючі приймуть Духа Святого. І головна ознака цього хрещення — це вміння говорити незнайомими мовами, незнайомими навіть тому, хто цими мовами говорить. Першими проповідниками нового вчення були Чарльз Фокс Пархам та Вільям Сеймур, а першим центром нового руху — місія на Азуза-Стріт.

Про те, чи вірне вчення п’ятидесятників, було написано багато. З одного боку, говоріння незнайомими мовами знане в науці як глосолалія і притаманне різним містичним сектам, засновники яких проголошували себе богами чи месіями — наприклад, російським хлистам або послідовникам Кіндрата Мальованого, що жив під Києвом. З іншої сторони, вчення про хрещення Духом Святим і говоріння іншими мовами цілком підтверджується Біблією. Говоріння іншими мовами описано в книзі Дій святих Апостолів, про глосолалію, її позитивні і негативні риси багато писав апостол Павло. Врешті-решт, майже усі конфесії визнають що дива, описані в Біблії, можуть зустрічатись і в наші дні, а говоріння іншими мовами визнає багато конфесій — наприклад, Католицька церква. Проблема п’ятидесятників від початків була в іншому. Вони проповідували свої ідеї не стільки серед невіруючих, скільки серед інших християн, особливо протестантів. У багатьох випадках вони казали не невіруючим «навернись до Бога», а інших християн запрошували «прийми наше вчення — і станеш ближчим до Бога». А оскільки нове вчення приймали не усі, п’ятидесятницькі проповідники дуже часто створювали свої спільноти, переманювали людей з інших церков.

У 1913 році в Російській імперії з’явились перші п’ятидесятницькі проповідники, які розповсюджували свої ідеї головним чином серед баптистів. Вперше п’ятидесятники з’явились у Гельснгфорсі (сучасні Хельсінкі), столиці Фінляндії, яка на той час перебувала під владою царя. Тоді Іван Каргель особисто відправився до Фінляндії і домігся того, що новий рух зник. Проте це була лише перша ластівка. П’ятидесятники незабаром стануть однією з найсильніших протестантських конфесій — в тому числі і на теренах України, де вони набудуть поширення у 1920-х роках. Україна в ті часи була розділена між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. То ж на сході і заході нашої країни п’ятидесятники розвивались окремо.

Християни віри євангельської

Почалось все на теренах Галичини і Волині — ці краї до Другої світової війни перебували у складі Польщі, отже, ніякої залізної завіси між ними і рештою світу не стояло. Галичани і волиняни, а також білоруси з поляками масово їздили на заробітки до Америки, там дехто з них приставав до баптистських церков, потім хтось із них з баптистів переходив у п’ятидесятники, а потім вертались додому і ділились своїми переконаннями з сусідами і друзями. То ж, немає нічого дивного в тому, що починаючи з 1919 року в українських і білоруських селах з’являються п’ятидесятницькі спільноти. Це відбувалось спонтанно, як і поява штундистів в степах Херсонщини. І тому на перших порах, та й пізніше, п’ятидесятники-західняки не мали яскравих харизматичних лідерів.

У 1924 році в Кременці на Тернопільщині відбувся перший з’їзд п’ятидесятників Західної України, Білорусії і Польщі. Організатором його став заробітчанин Іван Герасевич, який у Новому Світі трохи замериканився і навіть скоротив прізвище, назвавшись Іван Герис — перший керівник західноукраїнських п’ятидесятників. Через п’ять років у селі Стара Чолниця на Волині відбувся черговий п’ятидесятницький з’їзд, на якому було проголошено створення Союзу християн віри євангельської — скорочено ХВЄ. Така незвична для сучасного вуха назва, з прикметником після іменника, викликана особливостями польської граматики. На чолі об’єднання став місіонер Артур Бергхольц, а помічником його був обраний Іван Панько, який з часом очолить союз і стане одним з виданих діячів п’ятидесятницького руху.

Починаючи з 1928 року польським, українським і білоруським п’ятидесятникам починають активно допомагати брати по вірі у Сполучних Штатах Америки, місцеві українці, росіяни і поляки, які встигли організувати в Америці свої церковні союзи. Також велику активність проявляли служителі Східноєвропейської місії Асамблей Божих — головного п’ятидесятницького об’єднання в Америці. Місія відкрила штаб-квартиру у тоді німецькому Данцигу (сучасний Гданськ, Польща), і її служителі, зокрема, Густав Шмідт, намагались не без успіху розвивати місіонерську роботу в країнах Східної Європи — від Естонії до Угорщини. Цікаво, що в Шмідта не вийшло об’єднати зусилля з Іваном Герисом, адже в Америці вони належали до різних п’ятидесятницьких союзів: Шмідт був з Божих асамблей, а Герис — із Церкви Бога. Любов протестантів до ділення дуже швидко захопила і п’ятидесятників. Але як би там не було, місія в Данцигу відіграла дуже важливу роль в розповсюдженні п’ятидесятницького руху, особливо коли у 1930 році місіонери відкрили біблійну школу, яка стала фундаментом для Данцигського біблійного інституту, заснованого у 1935 році. В цьому інституті вчились п’ятидесятницькі пастори і проповідники з цілої Східної Європи. А якщо казати про Західну Україну, то наприкінці 30-х років союз християн віри євангельської нараховував біля 300 спільнот, в які входили 23000 вірних.

Слід зазначити, що і п’ятидесятники, і баптисти на теренах польської республіки жили у відносно спокійних умовах: адже там Святішого Синоду не було, а католики, польські чи українські, хоча і не заохочували своїх парафіян йти до протестантів, але погроми не влаштовували і владу до репресій не закликали. А ось на схід від Польщі, на іншому березі Збруча, в Радянському Союзі все відбувалось трохи інакше.

Християни євангельської віри

Тут п’ятидесятницький рух також поширився, і на чолі його стояв талановитий і енергійний проповідник Іван Єфимович Воронаєв. Взагалі-то звали його Микита Петрович Черкасов, народився він у родині козаків Оренбурзького війська у 1885 році. З 1907 року Микита Петрович служить у 5-му Оренбурзькому козачому полку, який стояв біля Ташкента. Потрапивши у полк, Черкасов майже одразу починає ходити до ташкентської баптистської церкви, закохується у баптистку Катерину Башкірову, і 12 серпня приймає хрещення по вірі.

У 1907 році ніхто не став би переслідувати вояка за хрещення у баптистів. Але ташкентські баптисти — вихідці чи то з менонітів, чи то з молокан — засуджували насильство і носіння зброї. А звільнитись з армії та ще й у перший рік служби і зараз нелегко, а в ті часи було взагалі неможливо. Отже, Черкасова відправили «на губу» і завели справу. Але Микита Петрович спромігся втекти. Брати по вірі сховали його і переправили до Ашхабада. За Черкасовим поїхала і його наречена. В Ашхабаді втікачеві порадили пробиратись до Сибіру, а звідти — до Благовіщенська на Амурі. Знов-таки, Росія велика, сховатись є де. По дорозі один із баптистів на ім’я Іван Єфимович Воропаєв віддав свій паспорт, замінивши у прізвищі «п» на «н». Так Микита Черкасов став Іваном Воронаєвим, і від цього звучного імені не відмовлявся до самої смерті.

У 1909 році подружжя Воронаєвих таки доїхало до Благовіщенська, згодом вони переїхали до Харбіна, працювали, ходили до церкви, чоловік проповідував у місцевій баптистській церкві, а згодом став на чолі спільноти. Але у 1912 році у Харбіні почались гоніння проти сектантських проповідників, Воронаєв дивом уникнув арешту і змушений був тікати — цього разу до Америки. В серпні 1912 року він сходить на берег у Сан-Франциско, з часом обживається і переправляє до себе жінку з дітьми. У Сан-Франциско він зійшовся з місцевими російськими баптистами, починає проповідувати, врешті-решт його відправляють до семінарії, а після завершення семінарії відправляють служити — спочатку в Лос-Анджелес, потім в Нью-Йорк, де він став пастором і редактором газети «Істина і життя». Саме тут, на берегах Гудзону, Воронаєв у 1919 році пристає до п’ятидесятників, виходить з баптистів разом з половиною своєї спільноти і засновує першу російську п’ятидесятницьку церкву. Проповідувати Воронаєв вмів добре, у хрещення Духом Святим і говоріння іншими мовами вірив, та й проповідувати християнам легше, ніж навертати невіруючих, то ж, за рік він вже стояв на чолі слов’янського союзу християн євангельської віри. До речі, одним з його помічників був Іван Герис.

Історія Воронаєва поки що не зовсім героїчна і не зовсім красива: він порушив військову присягу, втік від переслідувань до Америки, зрадив баптистів, які стільки разів його рятували, створив власний церковний союз, став маленьким «папою римським» і забезпечив собі спокійне життя. Що ж, кожен з нас робить помилки, інколи падає або просто поводиться не так, як герої з книг. Мабуть, Воронаєв сам відчував, що герой віри з нього так собі. Тому у 1920 році, втіливши в життя свою маленьку американську мрію, він відчуває покликання повернутись до Росії, щоб проповідувати там п’ятидесятницьке вчення.

15 липня 1920 року він з родиною і помічниками сідає на корабель і вирушає в дорогу назустріч невідомому. Дорога виявилась непростою — радянські порти на Чорному морі були блоковані, пасажири зійшли в Стамбулі, потім певний час мешкали в Болгарії — і усюди проповідували, де могли. Один з супутників Воронаєва, Заплішний, так і залишився пастирювати в Болгарії, а сам Воронаєв у 1921 році таки дістався царства атеїзму — а саме благословенного міста Одеси. Спочатку Воронаєв хотів їхати одразу до Оренбурга, але в той час це була занадто небезпечна подорож, то ж, проповідь свою Іван Єфимович мусив почати тут, на берегах Чорного моря, в одному з найкрасивіших міст України, яке в ті часи тільки-тільки приходило в себе після громадянської війни. В Одесі був голод, їжу знайти було нелегко, але Воронаєв знав, на що йшов.

Перші проповіді свої він виголосив у місцевій церкві євангельських християн — адже про його розрив з баптистами тут ще не знали, зате знали про його пригоди в Ташкенті і Харбіні, інколи читали його газети «Істина і життя». Так, цей п’ятидесятницький апостол, а також його помічник Колтович, спочатку маскувався під правовірного баптиста, а як тільки пустили за кафедру, почав проповідувати про хрещення Духом Святим та інші мови. Людей це зацікавило, але керівництво вирішило перестрахуватись і відправило до Петрограда, до Проханова, запит: що таке це хрещення Духом і з чим його їдять. Проханов п’ятидесятником не був, тож, на запит він відповів, що вчення це єретичне, а Воронаєва слід гнати з церкви.

Отже, Воронаєва з церкви вигнали, проповіді його проголосили єретичними. І все було б добре, якби услід за Воронаєвим не вийшло біля ста чоловік, які встигли захопитись новим вченням. Так в Одесі була заснована перша п’ятидесятницька спільнота в СРСР. У 1923 році ця спільнота нараховувала понад 200 осіб, а через рік на Одещині було вже 50 п’ятидесятницьких церков.

У вересні 1924 року Воронаєв скликав з’їзд п’ятидесятників і проголосив створення обласного Союзу християн євангельської віри, який сам і очолив. У 1925 році в Україні було вже 200 п’ятидесятницьких спільнот, від Одеси до Києва і від Тульчина до Запоріжжя. А ще його місіонери відкривали спільноти по цілому Радянськогму Союзу — від Москви до Владивостока. У 1928 році обласний союз перетворився на всесоюзний і почав видавати журнал «Євангеліст».

А потім почались переслідування — і проти євангельських християн, і проти баптистів, і проти п’ятидесятників. Воронаєва заарештували і відправили до республіки Комі. Невдовзі така сама доля спіткала і його дружину. Потім її перевели до одного табору з чоловіком, і разом вони відбували покарання у відносно легких умовах — Воронаєва було звільнено від загальних робіт, йому дозволяли бачитись з родичами і друзями. У 1935 році подружжя вийшло на волю. Перебуваючи в Калузі, Іван Єфимович зайшов до баптистської церкви, проповідував про хрещення Духом Святим, чим викликав чимало конфліктів і розколов спільноту — хтось прийняв його проповідь, хтось не прийняв.

5 грудня 1936 року Воронаєвих заарештували знову. Тут слід п’ятидесятницького апостола зникає, і доля його невідома. Збереглись звістки, що в радянських таборах він проповідував, навіть хрестив, що у 1942 році він ще був живий і писав листи на волю. А одного разу, вертаючись з загальних робіт, Іван Єфимович відстав від конвою, охоронці спустили на нього собак, і чи то він загинув від укусів, чи то був застрелений конвоїрами. Так завершилась кругосвітня подорож цього дивовижного чоловіка, який пройшов від Оренбурга через Ташкент, Новосибірськ і Харбін, Сан-Франциско і Нью-Йорк, Константинопіль, Бургас і Одесу, щоб повернутись додому і прийняти смерть десь за Уралом. І хоча методи проповіді Воронаєва часто були неоднозначними, і серед братів по вірі багато хто вважав його вовком в овечій шкірі, але смерть його була смертю мученика за віру.

Доля його сім’ї склалася інакше: дітей не заарештували, і п’ятидесятники змогли переправити їх до Америки. Що ж до Катерини Воронаєвой, то ця вірна супутниця свого чоловіка у горі і радості пройшла усі жахи ГУЛАГу і після звільнення жила в Одесі, не маючи ані заробітку, ані даху над головою. Тим часом діти її, переправлені до Сполучених Штатів, виросли, і старший, Павло Воронаєв, який успадкував енергійність і завзятість батька, багато писав про долю віруючих в Радянському Союзі, і при цьому постійно нагадував президентові Дуайту Ейзенхауеру про долю своїх батьків. Врешті-решт, у 1960 році, після багатьох років поневірянь, Воронаєвій дозволили повернутись до Штатів, де її зустріли як героїню, діти оточили любов’ю та турботою, і багатостраждальна жінка прожила решту життя в тиші і спокої. До самої своєї смерті у 1965 році вона вірила, що чоловік її все ще живий.

Література

  1. Франчук В. Просила Россия дождя у Господа: В 3-х т. — К.: Світанкова зоря, 2001. — Т. І., 2002. — Т.ІІ. — 376 с., Т.ІІІ. — 1005 с.
  2. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. — Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1995. — 350 с.
  3. Гаркавенко Ф. П’ятидесятники та їх віра. — К.: Політвидав України, 1966. — 80 с.
  4. Глуховский В. С. Краткая история христиан евангельской веры. — К.: Основа, 2006. — 528 с.
  5. Головащенко С. И. История евангельско-баптиского движения в Украине: Материалы и документы. — Одесса: Богомыслие, 1998. — 277 c.
  6. Граждан В.Д. Вероучение и мораль п’ятидесятников. — М.: Мысль, 1989. — 64 с.
  7. Історія релігії в Україні. У 10 т. / Ред. кол. А. Колодний та ін. — Т.10: Релігія і церква років незалежності / За ред. А. Колодного. — Київ-Дрогобич: Коло, 2003. — 613 с.
  8. Калинюк Т. Християни віри євангельської на Волині: Історичний нарис. — Каліфорнія, США, 1994. — 210 с.
  9. Любащенко В. І. Протестантизм в Україні: ґенеза, структура, місце в соціокультурних процесах: Дис. д-ра. філос. наук: 09.00.11. — К., 1998 — 424 с.
  10. Мельник В. І. П’ятидесятництво: нові тенденції. — К.: Знання УРСР, 1988. — 48 с.
  11. Мельник В.І. Сучасне п’ятидесятництво: на шляху до церкви // Проблеми релігії і атеїзму, 1991, №27. — С. 57-63.
  12. Назаркіна О. Протестантські конфесії України в 90-ті рр. ХХ ст.: баптистські та п’ятидесятницькі течії: Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. — Донецьк, 2003. — 202 с.
  13. Санников С. В. Двадцать веков христианства. — Т.2. Первое тысячелетие. — СПб., 2002. — 667 с.
  14. Слободяник В. Очерки по истории п’ятидесятничества. — К.: Изд-во Ирпенской богословской семинарии, 2000. — 312 с.
  15. Смольчук Ф. Из Америки в СССР и обратно. — К.: Феникс, 2006. — 144 с. — на рус. языке.
  16. Усач Н., Трофименко В. Водимые Духом Святым. Винница: Слово Христианина, 2003.

Віктор Заславський

Джерело: risu.org.ua

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *