Джон Виклеф и европейская Реформация
19.09.2016
В Минске пройдет международная научно-практическая конференция «Франциск Скорина: жизнь, труды и время»
20.09.2016

Православ’я і лютеранство в Україні та Росії (кінець ХVI — початок XVII ст.)

У статті розкривається вплив релігійного фактору (розвиток православ’я, католицизму, уніатства та протестантизму у кінці ХVI — початку ХVII ст.) на становище українських земель того часу. Автор торкається як релігійно-культурних, так і соціально-політичних аспектів проблеми.

Із визволенням історичної, політичної і філософської думки країн колишнього СРСР від моноідеологічного впливу, все більше населення України та Росії усвідомлюють потужний вплив релігійних ідей на різноманітні галузі життєдіяльності сучасного суспільства, починаючи з економічної і закінчуючи етичною, естетичною та культурною. У цьому плані актуальною виглядає проблема дослідження впливу лютеранської (протестантської) ідеології на Україну і Росію, а також еволюція української релігійної думки напередодні національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Цим аспектам і буде присвячена наша стаття.

Дана тематика знайшла своє вираження у низці публікацій сучасних авторів: В. Стеценка, С. Повторєвої, В. Савельєва, В. Горпинчука, О. Курила [1]. Проте кожен з них розглядає лише певний аспект запропонованої проблеми, зокрема досліджується православна богословська думка або лютеранство на території України чи Росії. Ми ж спробуємо показати взаємовплив православ’я і лютеранства в історичному контексті з використанням філософських ідей.

Перше національне відродження України

Кінець ХVІ — початок ХVІІ ст. був унікальним періодом в історії українського народу, що характеризувався небаченим досі розвитком культури, освіти, науки, мистецтва, літератури. Недаремно, оцінюючи досягнення культурного прогресу цього часу, М. Грушевський назвав його періодом першого національного відродження України [2].

Економічне піднесення українських земель у вказаний період, розвиток міст, виникнення середніх і вищих навчальних закладів європейського типу, зростання антифеодального та національно-визвольного руху створили сприятливі умови для розвитку духовного життя, зокрема богословської філософської думки. Визначними її осередками стали Львівська і Київська братські школи, Острозька і Києво-Могилянська академії [3].

Економічні, соціальні та політичні умови життя українського народу наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ ст. зумовлювали потребу в розвитку освіти і науки, особливо теології філософії для ідеологічного обґрунтування завдань його опору колонізаторській політиці Речі Посполитої. Тому в цих умовах і антифеодальна, і національно-визвольна боротьба українського народу набули яскраво вираженого релігійного характеру, відбуваючись у формі захисту православної віри [4].

Природно, що не лише богословська, а й філософська думка України розвивалась передусім у формі полемічних літературних творів, спрямованих на захист православ’я, проти експансії Речі Посполитої та католицької церкви. До того ж істотною традиційною особливістю попереднього розвитку української філософської думки було те, що принаймні до ХVІІ ст. вона не відокремилась в особливу форму суспільної свідомості, а існувала в системі духовної культури під егідою релігії [5].

Філософські та освітянські тенденції

Релігійна оболонка тодішньої української філософії виступала виразником прагнень і настроїв найбільш прогресивних і освічених представників певних суспільних верств України (міщан, козаків, селян, дрібної шляхти) в їх боротьбі проти утисків магнатів, політики офіційної церкви, панування старого середньовічно-феодального світогляду.

Ця ідейна полеміка проти віровчення католицької церкви породила плеяду православних письменників-полемістів: Клірика Острозького, Василя Суразького, Герасима та Мелетія Смотрицьких, Стефанія та Лаврентія Зизаніїв, Захарія Копистенського, Кирила Транквіліона-Ставровецького і найвидатнішого серед них — Івана Вишенського, які у своїх творах порушували важливі богословські і філософські проблеми [6].

Православні полемісти захищали позиції українського православ’я, вдаючись передусім до ірраціоналістично-екзистенціальної аргументації в дусі неоплатонічного ареопагітизму. Так як богословські та філософські ідеї розвивалися під гаслом боротьби проти католицизму та унії, навряд чи можна говорити про існування в Україні цілісної філософської школи чи напряму. Але ідеологічна боротьба, яка відбувалась у формі літературної полеміки, об’єктивно сприяла розвиткові філософської думки України, виокремленню філософії в самостійну форму суспільної свідомості, галузь наукового знання.

Необхідно було обґрунтувати і викласти вчення православ’я як струнку теологічну систему, що спирається на відповідну теоретико-філософську основу. Це породжувало потребу в освічених філософах і теологах, здатних до цього, а отже, сприяло засвоєнню досягнень світової філософської думки і виникненню шкіл і навчальних закладів європейського типу.

Особливо тісно творчість православних полемістів була пов’язана з православними братствами. Саме при братствах почали відкриватись перші православні освітні заклади — братські школи. Ці школи стали не лише провідними центрами культури й освіти в Україні кінця ХVІ — початку ХVІІ ст., а й осередками ідеологічної боротьби. Викладачі та вихованці цих навчальних закладів були авторами переважної більшості полемічних творів того часу [7].

Слід також зауважити, що у зв’язку з церковною Реформацією і початком поширення в Україні конфесій та ідеології раннього протестантизму в українській богословсько-філософській думці з’являються й окремі протестантські ідеї. Православні полемісти охоче використовували деякі протестантські твори для полеміки з католиками та уніатами.

Поширення ідей Реформації на території Речі Посполитої

Початком Реформації вважається 31 жовтня 1517 р., коли М. Лютер оприлюднив свої 95 тез. Вже в 1520-х рр. ідеї Реформації почали поширюватися в Польському королівстві, і зокрема у Малій Польщі, до складу якої входила і Східна Галичина.

Про це переконливо свідчать едикти польського короля Сигізмунда І, скеровані проти поширення творів Лютера і його прибічників у Речі Посполитій. Так, 24 травня 1520 р. було видано едикт, згідно з яким заборонялося завозити, продавати і купувати лютеранську літературу. За порушення цього едикту передбачалася конфіскація майна, позбавлення громадянських прав і вигнання з Польщі.

Проте цей едикт не зміг зупинити поширення творів Лютера та інших реформаторів у Польщі. Тому було видано ще два, більш суворі едикти. Вони були оприлюднені відповідно 15 лютого 1522 р. і 7 березня 1523 р. Березневий едикт погрожував за ввезення, продаж, купівлю і зберігання лютеранської літератури смертною карою, а саме — спаленням на вогнищі (аутодафе).

З іншого боку, папський престол, який посідав тоді Климент VІІ, парадоксальним чином сприяв поширенню ідей реформації в середовищі католицького духовенства. В 1530 р. з волі папи імператор Священної Римської імперії Карл V надіслав Сигізмунду І текст Аугсбурзького віросповідання. Копії було надіслано багатьом католицьким священикам з метою ретельного вивчення для наступного спростування. Краківський єпископ П. Томицький дозволив священикам читати твори Лютера з метою їх аргументованого спростування з позицій католицької церкви.

Розповсюдження ідей Реформації та протестантизму в Україні

Україна ХVІ ст. належала до європейського політичного, культурного та релігійного контексту. Незважаючи на відсутність державності і фактичну окупацію Литвою та Польщею, український народ, особливо в складі Великого князівства Литовського, мав змогу вести автономне релігійне життя.

Про європейський контекст у релігійному плані свідчать ті факти, що чимало українських священиків крім освіти на заході також підтримували зв’язки з західними християнськими церквами. Дієву роль у цьому плані виконувала Римо-католицька церква, яка намагалася навернути українців до католицизму. Найчастіше римо-католицька експансія мала успіх серед шляхетських родин, які часто переходили до католицизму через те, що до нього належала державна еліта Литви та Польщі [8].

Ідеї Реформації поширювалися через навчання українців у протестантських університетах. Так, серед студентів Віттенберзького університету були видатні діячі реформаційних рухів в українських землях А. Моджевський, С. Лютомський, С. Лотоцький. Польський історик Реформації М. Любович з цього приводу зазначав: «Лютер та інші реформатори набувають великої популярності і користуються авторитетом у поляків; до них звертаються польські шляхтичі за порадами у справах виховання своїх дітей» [9].

Найбільшого поширення у сорокові роки ХVІ ст. в українських землях набуло лютеранське віровчення. Несподівано реформаційний рух дістав підтримку при польському королівському дворі. Справа в тому, що духовними наставниками спадкоємця престолу Сигізмунда-Августа були ліберально налаштовані канонік І. Козминчик і Лаврентій. Деякі погляди Лютера поділяв і духівник королеви Бони — Франциск. Така їх позиція сприяла тому, що в середині 40-х рр. ХVІ ст. Краків став центром поширення протестантизму у Речі Посполитій.

У 1543 р. розпочалася відкрита проповідь лютеранського віровчення, а у 1545 р. в Кракові було створено протестантський гурток, до складу якого входив Я. Прилуцький — секретар великого коронного маршала П. Калити. Саме Я. Прилуцький, маючи парафію у містечку Мостиська Перемишльської єпархії, розпочав проповідувати реформаційне вчення у Східній Галичині [10].

Реформація в Німеччині відчутно вплинула на Польщу, а через польську церкву і на церкву України. Варто зазначити, що відомостей про велику кількість реформованих парафій української церкви не має. Хоча треба зазначити, що було декілька випадків переходу на лютеранство шляхтичів, а вже вони, відповідно, переводили до євангелизму своїх селян. Очевидно, що за таким прикладом діяли лютеранські громади у Венгрові, Мордах, Нурці та Найндорфі (Берестейщина).

Чимале поширення, окрім населених пунктів, де мешкали німецькі колоністи, лютеранство мало також на Закарпатті. Особливо цей процес посилився, коли почало вводилося уніатство. Уніатство підтримали Габсбурги і закарпатський магнат Гомонай. Духовенство в 1614 р. погодилося приєднатися до унії, але селяни підняли повстання, побивши священиків, що прийняли унію, і поранивши єпископа А. Крупецького. З того часу на Закарпатті почали діяти дві церкви: уніатську підтримували Габсбурги, а православні спиралися на протестантів [11].

Лютеранство на території України

Очевидним є факт, що до лютеранства переходили головним чином колишні римо-католицькі священики та парафії, а також ті шляхтичі українського походження, що перейшли до католицтва. До таких, очевидно, і належали двоє із найцікавіших представників покатоличеного українства С. Оріховський та М. Кровицький.

С. Оріховський навчався у Віттенберзі і мешкав безпосередньо в домі М. Лютера, був приятелем Ф. Меланхтона. Після повернення з Німеччини він став Перемишлянським каноніком і проповідував у Журавцях і Побідниках. За його свідченням, «…землі воєводства руського були особливо чуйні до різних релігійних суперечок» [12].

На сеймі у Вишні в 1550 р. Оріховський заявив, що постанова про целібат духовенства є диявольським вченням, і що він не бажає підкорюватися йому, хоча б і янгол з неба умовляв його. Згодом він облишив лютеранство і навіть став його противником.

Не так доля склалася у М. Кровицького, щирого учня Меланхтона. Будучи плебаном у Вишні, Кровицький на одному із синодів дієцезії виступив проти зловживань у католицькій церкві (можливо припустити, що це був захист статей Аугсбурзького віросповідання). Проте свою діяльність М. Кровицький завершив у антитринітаріанському таборі, що стало логічною еволюцією його пізніших кальвіністських поглядів.

Реформаційні погляди поділяли також П. Борятинський і Л. Слончевський. Перший згодом став особистим секретарем короля Сигізмунда-Августа, а другий з 1546 р. був єпископом у Кам’янець-Подільському.

В 1548 р. Перемишлянський шляхтич Х. Білецький відкрито запровадив у місті Ланцеті, яке належало йому, лютеранську літургію. Одночасно він заборонив відправи на честь Діви Марії. Він також відмовився від дотримання постів і переконував своїх підлеглих чинити так само. Його приклад наслідували каштелян З. Ненецький, Мартин з Опочна, Е. Отвиновський, Г. Тоболка, І. Пекарський. Того ж року під впливом протестантського проповідника Хринстовського шляхтич Г. Язловецький запровадив у своїх землях протестантську літургію і вигнав домініканських ченців з Червоногруда [13].

Лютеранство в Росії

Початок проникнення лютеранства в Росії відноситься до ХVІ ст. Лютеранське вчення поширювалося через Польщу, Литву та Україну, в яких біля середини ХVІ ст. гусити, лютерани і кальвіністи мали свої молитовні будинки. Однією з першопричин еміграції лютеран послужила протидія, яку зустріло нове віросповідання з самого початку свого існування з боку римського папи і католицьких правителів. Вормський едикт 1521 р. забороняв сповідувати лютеранство, приписував спалювати лютеранські книги, примушував громадян виступати проти нового віровчення [14].

Притоку й осіданню лютеран в Росії сприяла релігійна віротерпимість до протестантів: їм надавалась свобода у віросповіданні та відправленні культу, дозволялося будувати свої церкви. Влада свідомо віддавали перевагу лютеранам, так як протестантизм являв собою меншу небезпеку для ортодоксальної церкви і православної віри ніж католицтво [15]. Де ла Невіль, який мандрував по території Росії, відзначав, що «ні одне віросповідання, окрім католицького, не знаходить собі в Москві заборони» [16].

Поширенню лютеран в Росії сприяли також політичні умови, так як Росія мала напружені відносини з католицькими Польщею та Литвою і тому орієнтувалась на лютеранські країни. Розширення політичних зв’язків приводило до обміну дипломатичними місіями, з якими наряду з іноземцями-лютеранами приїздили і лютеранські пастори. Дипломатичні союзи закріплювались шлюбами російських правителів на лютеранках, які зі шлюбом переймали православну віру.

Наслідки поширення реформаційних ідей в України та Росії

Незважаючи на те, що лютеранська Реформація не мала надто великого поширення в Україні та Росії ХVІ ст., наслідки її для церковного, суспільного та майбутнього державного життя важко переоцінити. На користь заслуг Реформації перед Україною чітко висловився І. Огієнко: «…найголовніша ідея, яку скріпила й зреалізувала Реформація, була та сама, що ми бачимо в Європі, Чехії та Польщі — це переклади Св. Письма на живу народну мову, а також вживання народної мови в богослужінні» [17].

Це дало можливість пропагувати письмову українську мову і розвивати ідею української національної державності, яка була реалізована в добу Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Таким чином, російському та українському православ’ю імпонувало те, що лютерани (протестанти) боролися з католицизмом, зі зловживаннями у католицькій церкві, а православної церкви не зачіпали.

Власне, за безпосередньої участі впливового українського князя К. Острозького, жваво обговорювалася ідея православно-протестантської унії. Але ця ідея не знайшла підтримки у найвищих православних церковних колах України. Створення подібної унії могло стати можливою альтернативою пізнішого Переяславського договору з Росією, оскільки Україна на період 1654 р. мала б тісні зв’язки з лютеранською Швецією.

Саме в такому контексті слід розглядати вплив лютеранства на історичні події України ХVІ-ХVІІ ст. Загалом є всі підстави твердити про безперервність процесу розвитку кращих традицій української релігійної філософії, що підкреслюють творчі здобутки українських письменників-полемістів. Своєрідність висунутих у ході богословської полеміки філософських ідей та їх нерозривний зв’язок з європейськими релігійно-філософськими вченнями, зокрема, лютеранством, дозволяє розглядати період кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. як важливий етап у розвитку не лише богословської, а й філософської думки України.

Використана література

  1. Горпинчук В. Українська реформація в церковному контексті УЄЦАВ першої половини ХХ століття: передумови та історичні особливості. — К., 2003; Курило О. Лютеране в России ХVІ-ХХ вв. — М., 2002; Повторєва С., Савельєв В. З історії реформаційних рухів у Західній Україні ХVІ ст. // Історія релігій в Україні. — Кн. 1. — Львів, 2002; Повторєва С., Савельєв В. Специфіка виховання в лютеранській традиції // Історія релігій в Україні  — Кн. 2. — Львів, 1999; Стеценко В. Філософські засади богословської думки в українській полемічній літературі // Історія релігій в Україні. — Кн. ІІ. — Львів, 2003.
  2. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ віці. — К.Львів, 1912. — С. 3.
  3. Філософія відродження на Україні. — К., 1990. — С. 57.
  4. Стеценко В. Філософські засади… — С. 422.
  5. Нічик В. М. Філософські попередники Г. С. Сковороди // Філософська думка. — 1965. — №2. — С. 70.
  6. Козачишин Н. М., Матюхіна О. А. Філософська і суспільно-політична думка на Україні у ХVІІ ст. — Львів, 1992. — С. 514.
  7. Стеценко В. Філософські засади… — С. 426.
  8. Горпинчук В. Українська реформація… — К., 2003. — С. 3.
  9. Повторєва С., Савельєв В. Специфіка виховання…  — С. 63.
  10. Повторєва С., Савельєв В. З історії реформаційних рухів у Західній Україні ХVІ ст. // Історія релігій в Україні. — Кн. 1. — Львів, 2002. — С. 342-343.
  11. Полoнська-Василенко Н. Історія України. — Т. 1. — К., 1992. — С. 498.
  12. Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні. — Львів, 1995. — С. 90-91.
  13. Повторєва С., Савельєв В. З історії реформаційних рухів… — С. 343.
  14. Курило О. Лютеране в России… — С. 35.
  15. Чанышев А. Н. Протестантизм. — М., 1969. — С. 191-192.
  16. Россия ХV-ХVІІ вв. глазами иностранцев. — Л., 1986. — С. 523.
  17. Огієнко І. І. Українська Церква. — К., 1993. — С. 101.

Юрій Котляр

Джерело: Науковий щоквартальник «Емінак» №14 (4) (січень-грудень)

Ілюстрація: Зовнішній вигляд Кракова наприкінці XVI ст.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *