У Фастові пройшов молитовний сніданок у рамках відзначення 500-річчя  Реформації
07.02.2017
В Киеве прошел форум «Год Реформации: Начало» (ВИДЕО)
07.02.2017

Православно-протестантські стосунки на теренах України періоду XVI-ХVIІ ст.

Без винятку кожне досягнення, чи це нове віяння науково-технічного характеру, чи нечуваний вибух в культурно-просвітницькому просторі, суспільно-політичній організації, чи своєчасне пробудження духовного життя народу, повинно завдячувати конкретним, допущеним Богом умовам. Світлій думці, яка набирає сили сьогодні, обов’язково передує вчорашня свобода, без якої сама її поява була б вкрай утрудненою. Навіть поверхневий погляд на історію європейського суспільства примусить нині секулярний світ віддати належне тому факту, що той прогрес, який ми так цінуємо сьогодні, є похідною від глибокого богошукання в його найбільш практичній формі — переродження ядра релігійної свідомості та відповідно майже всіх життєвих орієнтирів.

Наша молода і не так давно незалежна країна намагається міцніше стати на ноги на всесвітній арені. В умовах тяжких соціально-політичних навантажень і економічної нестабільності перед нами виникло не менш складне завдання, і воно зовсім не схоже на історичне самовиправдання з вигаданою виключною особливістю серед інших народів. Це не вишукування в своїй державній ДНК ідеологічної або історичної лінії з гідністю «королівської крові», це природній пошук самоідентифікації, який неможливий без детального вивчення того, що зробило нас тими, ким ми є.

Зі збільшенням інтересу до історичної спадщини нашої землі наукові дослідження поступово воскрешають на папері забуті події та імена, чіткіше вимальовують потужні релігійні рухи, окреслюють межі їх впливу на сьогодення. Проте, якщо дізнатись про сам факт існування цих рухів, що для нас не складає проблеми, мало де можна почути про те, якою за характером була та як історично складена взаємодія, адже жоден філософсько-релігійний рух не претендував на ізоляцію від іншого в бурхливих процесах становлення суспільства. Актуальність даної роботи полягає у висвітленні характеру міжконфесійних стосунків (з урахуванням мультиваріантності поглядів у кожній конфесії чи рухові) на наших теренах у розрізі прогресуючої реформаційної думки періоду XV-XVII ст.

Проблема кожного нового покоління — примарна ідея про те, що речі, які існують тепер, існували завжди і взаємодіяли між собою точно так само. Незавидна частина українців відверто позиціонують себе так, ніби наші народні духовні орієнтири є цілком очевидними, адже судять їх виключно мірками сьогодення, не приймаючи до уваги доступних в наш час історичних свідчень про особливості віри наших пращурів. Сьогодні віра наших батьків без перебільшення могла б бути осміяна під ганебною наклейкою «завезеної», «чужої» віри, та марно: історичних згадок про ранні реформаційні рухи достатньо, щоб дати ґрунтовну відсіч на такі закиди. Як саме цінності Реформації трансформували наше суспільство? З яким серцем зустрічали його на наших теренах: була це тільки мовчазлива терпимість, співіснування з затиснутими зубами чи братерська єдність? Ворожнеча чи жага до унії?

У статті досліджується масив джерел, які апелюють до достовірних історичних фактів щодо характеру православно-протестантських стосунків періоду XV-XVII ст., а також коментують ці выдносини у світлі історичної динаміки названих конфесій (мультипозиційності у процесі їх становлення, реорганізації — себто практичної реформи — або ліквідації релігійної течії).

Ми розглянемо основні передумови виникнення протестантизму на теренах України, означимо чинники (визначні місця, події та особистості), які сприяли започаткуванню та розвитку православно-протестантського діалогу; ознайомимося з тим, які сфери православного життя зазнали найбільш відчутного впливу завдяки вищезгаданим процесам; ґрунтовно висвітлимо характер стосунків між українським православ’ям та протестантизмом вказаного періоду (нейтралітет, ворожнеча чи порив до об’єднання у стосунках між віруючими обох напрямків); коротко дамо оцінку динаміці міжконфесійних стосунків у вказаний період.

Зародження протестантської думки на теренах України

Передреформаційні рухи в Європі та Україні

Початок XV ст. в Європі — період глибокого масового невдоволення людей своїм релігійним та соціальним становищем, час пробудження душевних і духовних сил назустріч безлічі питань, що століттями залишались без відповіді. Жага до корінних перетворень була викликана не пошуками рівня схоластичних полемік, а відчайдушними спробами пити з чистих, не скаламучених людськими традиціями і переданнями вічних істин. Сформований на основах біблійного мислення, цей рух більше не міг залишатися безликим та неорганізованим, особливо з огляду на масовість реформаційних спалахів та їх географічну близькість. Хоча в своїй суті рух був спрямований виключно на оновлення і переосмислення духовних практик та соціального устрою, а не на розкол і протистояння, його рішучий рух вперед який зустрів чималий опір на сторінках історії, відмічений під назвою «Протест».

Натхненниками та предтечами реформаційного руху частіше всього ставали стурбовані моральним занепадом духовників та мирян впливові політики або високоосвічені церковні діячі, такі як Арнест із Пардубіца — архієпископ престолу у Празі (з подачі Карла IV чеська церква установила незалежність від майнцького архієпископа). З подачі Арнеста для відродження благочестя народу відкрито Празький університет з суто богословським на той час напрямком. А в 1359 р. він викликав з Австрії народного проповідника Конрада Вальдгаузена — обдарованого Господом, так, що під час його палких проповідей «…жінки викидали свої прикраси, празькі юнаки відмовлялись від своїх світських звичок, а лихварі повертали накрадені їх справою гроші… Один з найбільш видних празьких прелатів Ян Міліч, архиєпископський архидиякон і королівський підканцлер, в 1363 р. відмовився від своїх доходів та почестей і став проповідником моралі…» [12].

Тепер вже проповіді наверненого Яна Міліча, який на відміну від Конрада Вальдгаузена доносив Євангеліє чеською (останній проповідував латиною та німецькою), звучали по п’ять разів на день, до тих пір, поки Венатки (цілий квартал Праги) — притон розпусти — спорожнів і був перебудований під притулок для розкаяних грішниць, званий Малим Єрусалимом [там же].

Ядро протестуючої, перетворюючої суспільство думки складалося з простих принципів: доступності Божого Слова усім без виключення віруючим, причому на зрозумілій, рідній мові, спрощення рівня життя церковних ієрархів, антипапізм, відмова від помпезності обряду, проповідь, яка виходить за межі кафедри, і пошук справжнього благочестя.

Під час інквізиційного супротиву Реформації, 6 липня 1415 р., в Констанці (Німеччина) на вогнищі був страчений ідеолог раннього реформаційного руху в Чехії, ректор Празького університету, безстрашний критик папських індульгенцій, вихований на традиції Пардубіца, Вальдгаузена та Міліча, Ян Гус. Натхненний працями англійського реформатора Джона Уїкліфа, Гус залишив після себе сотні вірних послідовників, здебільшого місцевих чеських та іноземних студентів Празького університету (слов’ян українського та білоруського походження), які після повернення додому ставали носіями прогресивних ідей щодо наук, суспільної практики та духовного життя [там же].

Ранньопротестантська думка, особливо у формі гуситства, відома на наших територіях не тільки з магістерської лінії Празького університету — тяжкі католицькі переслідування протестантів після битви під Ліпанами в кінці травня 1434 р. примушували останніх рухатись у напрямку Східної Європи, і ті, заселяючись на територіях, де свобода віросповідання була нормою життя, насаджували тут чистоту євангельської віри. Повсюди очікувалося створення автономної від римського престолу церкви. Ця ідея, по-перше, була цікава тим, хто ратував за повернення до апостольської віри, по-друге, вона широко обговорювалася у вузьких політичних колах як причина для особистого збагачення верхівки шляхти шляхом релігійного сепаратизму з паралельною конфіскацією церковного майна.

Проте втікачам-протестантам не було діла до подібних політичних інтриг: їхня проповідь була тільки результатом нечуваної дотепер свободи, про що пише білоруський письменник, академік Є. Карський: «Ученіе гуситов в Литву проникло рано, еще при Витовте. Друг и сотрудник Гуса Ієроним Пражскій был в Литве и Зап. Руси… здесь он произвел сильное впечатленіе на русских, особенно на знать. Сношенія с гуситами продолжались и после, и, благодаря этому, ученіе гуситов быстро распространилось в Западной Руси. Подъ вліяніем гуситов, усилилось обращеніе в Литовской Руси чешских книг и знакомство с чешскимъ языкомъ. Пример чехов, имевших книги Св. Писанія на народном языке, естественно побуждал и радетелей просвещенія в Западной Руси обратиться к переводам на народный язык» [9, 247].

Як відгомін про те, наскільки ідеї гуситства популяризувались та цінувались на наших територіях, читаємо в поемі Шевченка «Єретик»:

Виростали у кайданах слав’янськії діти,

І забули у неволі, що вони на світі!

А на давнім пожарищі іскра братства тліла,

Дотлівала, дожидала рук твердих та смілих…

Слава тобі, любомудре, чеху-слав’янине!

Що не дав ти потонути в німецькій пучині

Нашій правді… Лепту-думу…про чеха святого,

Великого мученика, про славного Гуса.

Прийми, отче. А я тихо Богу помолюся,

Щоб усі слав’яни стали добрими братами,

І синами сонця правди, і єретиками

Отакими, як констанцький єретик великий!

Мир мирові подарують і славу вовіки! [10, с. 226-227]

Ранній протестантизм на теренах України

Виникнення ідей гуситства та інших «єретичних» із погляду офіційної церкви рухів на нині українських територіях було цілком природнім явищем з огляду на наявність тут свободи віросповідання. Масове інакомислення, всупереч думці багатьох, не було завезено сюди з-за кордону — звідти до нас прийшли тільки цінності, які підривали суєвірність і пробуджували відчуття відповідальності кожного індивіда перед Богом за своє життя. Вільнодумство вже до того приносило свої плоди посеред наших земляків, які зі Святим Письмом в руках, причому на доступній мові, все більше і більше намагалися тлумачити його та будувати стосунки з Богом виключно на власній вірі, особливо в умовах назрілого невдоволення офіційною церквою та її духовенством [20]. Реформаційні рухи тільки дещо утверджували і трансформували вже існуючий стан речей.

Тому імпульс, який дало гуситство, навіть після його згасання не зник, а тільки видозмінився і зміцнів, особливо коли на зміну передреформаційним рухам (жидівствуючих, бичовників, соцініан, гуситів) прийшли вже сформовані ранні протестантські конфесії, серед яких на території України домінували кальвіністи (реформати) та деякі менш чисельні конфесії (лютерани, меноніти).

У поемі «Єретик» Т. Г. Шевченко віддає належне тому впливу, який бере початок у гуситстві і реформує православну спільноту по типу братств, відомих у традиційному ранньому протестантизмі. Саме на платформі братського життя виникає обмін цінностями і трансформуюча взаємодія протестантсько-православного значення, фіксуються перші згадки про діалог. Про це поведемо мову в наступному розділі.

Протестантсько-православний діалог: листування, взаємодія та наслідки

Початки діалогу: українське православ’я та гусити

Ще до того, як Ян Гус був страчений у Констанці, він неодноразово намагався налагодити зв’язки з Константинополем; православну церкву він вважав найближчою за духом до того руху, якому став лідером і взірцем, особливо спорідненими він їх вважав за структурою та обрядовістю. Після смерті Гуса контакти православного центру з гуситами продовжувались, що стає зрозумілим з листування між Константинополем і чехами. Йдеться про документи, писані латинською і грецькою мовами, й вперше надруковані у XVII ст. єрусалимським патріархом Досифеєм [15, с. 20-24].

Саме в цих документах освітлено приїзд чеського посольства у Царгород у 1451 р. на чолі з Костянтином Ангеликом, який обговорював можливі варіанти співпраці з православними і передав їм «чеське сповідання віри». У ньому містилося чимало засад, близьких до православ’я: заперечення виключного апостольського права Римської церкви, протест щодо зазіхань Папи на абсолютну владу у християнстві, ствердження ідейного зв’язку гусизму з церковною писемною традицією, спорідненість в ієрархічному аспекті, наголошення на наслідуванні прототипу ранньоапостольської церкви, підкреслено важливість причастя для усіх віруючих, а не тільки для священників. Приїзд Ангелика в Константинополь був схвально оцінений [там же].

Цього ж 1451 року чехи отримали письмову відповідь, завірену підписами єпископа Макарія, митрополита Ігнатія, Іосифа, Акакія, ченця Геннадія (в миру Георгія Схоларія). Висловлюючи свою радість щодо відвернення чехів від Риму та сподівання, що гусити стоятимуть «твердо на засадах віри, переданої нам від Господа та Його учнів», православні ієрархи оцінили чеське сповідання як «зрозуміле і придатне». При цьому зазначали: «Бо що стосується… різниць у звичаях, то нам не складно добромисно і розсудливо зробити безшкідливі поступки» [13].

У 1452 р. чашники розпочали переговори про унію з Константинопольською церквою. Лист-відповідь 1452 року «священикам і князям Богемії» також доброзичливо озвучив сподівання на унію. Того ж року празька консисторія чашників відповіла на цього листа. Але падіння Константинополя в 1453 р. та поразка гуситських сил зробила подальші зносини чехів з Константинополем.

Православно-протестантські листування та собори

На думку М. Космана, зовнішня подібність православ’я і протестантизму давала змогу останнім надіятися на «мирне завоювання» православних, на міцний альянс проти католицизму [18]. Однак у цьому випадку йдеться тільки про тринітарний і близький за принципами кальвінізм. Не випадково серед кальвіністських неофітів зустрічається чимало колишніх православних. Та й сама православна шляхта до середини XVII ст. поблажливо ставилась до реформатів, влаштовуючи спільні синоди з ними і чеськими братами (у Торуні, 1595; Бересті, 1596; Вільні, 1599; Варшаві, 1632; Торуні, 1644; Вільні, 1648), аби зміцнити своє становище у протиборстві з католицькою та, згодом, уніатською партіями. Прагнули союзу з православними і самі кальвіністи, переслідуючи при цьому власні інтереси.

У 1632 р. на конвокаційному (після смерті короля) сеймі у Варшаві, де головував зять К. Острозького Христофор Радзивілл, протестантська партія виступила з політичними вимогами, зокрема «надати права громадянства дисидентам, рівності усіх перед законом, доступ до всіх громадянських і державних посад, чинів, звань… гарантії однаково надійні для православних і для протестантів» [там же]. Зрештою, жоден сейм з участю реформатів не обходився без подібних вимог, і цей факт можна розглядати як перші спроби практичного втілення принципу свободи віросповідання. Та й на антиуніатський Берестейський собор протестанти, незважаючи на королівську заборону, з’явилися у великій кількості та озброєнні. На ньому вони відстоювали інтереси православних. Головну ж допомогу надавали їм протестанти на місцях. Невипадково у листі 24 серпня 1624 р. до Христофора Радзивілла київський митрополит Іов Борецький писав: «Ми утиснуті з усіх боків… Нам нічого іншого не залишається, як промовляти свою невинність перед самим Творцем… після Господа Бога ви — єдина наша надія» [25].

У період особливої небезпеки українське козацтво добродушно підтримувало спільність православних з кальвіністами. Наприклад, під час вже згадуваного сейму (1632 р.) у зверненні до нового короля козацька делегація проголошує: «Нехай унія (католицька) буде знищена й утверджена буде унія наша з тими, хто віддаляється від латинської віри і співчуває нашій долі, тобто на руїнах унії католицької хай утвердиться унія православно-протестантська» [9, с. 360]. Також варто згадати витяг з листа запорізького гетьмана П. Тетері до Богуслава Радзивілла 3 листопада 1663 р.: «Здавна Руський народ і Запорозьке військо користувались у багатьох тяжких обставинах незліченими благодіяннями Радзивіллівського дому, особливо у справах віри» [АСД. 1870. Т.7. №96]. Ми не знаходимо історичних згадок, які б містили в собі козацькі заклики до боротьби з протестантами. Доречно також згадати про союзи, вкладені козацькими гетьманами зі Швецією та Трансільванією — протестантськими державами Європи. Однак, побудований на тимчасових, тактичних інтересах, православно-протестантський політичний союз не був життєздатним — непримиренність двох конфесій скоро стала очевидною [18].

Суперінтендант Теофіл Симон Турновський (1544-1608) — випускник Краківського і Віттенберзького університетів — був один з перших натхненників екуменізму, який він розглядав як широкий союз усіх протестантських течій з православною церквою у Речі Посполитій. Цю ідею Турновський вперше висунув на синоді у Торуні (1595), де проголосив близькість «правдивої релігії євангельської грецькому християнству», що ґрунтувалась на спільності слов’янських народів та їхніх мов [25]. Т. Турновський радив проводити спільні наради, богослужіння, відкривати школи.

На Віденському з’їзді протестантів і православних у 1599 р. він був редактором проекту угоди, яка складалася з 18 пунктів вчення, в яких протестанти і православні не мали суттєвих розходжень. Один з пунктів: «Ми, чини, вельможне панство, радники, вершники та інші жителі Польського Королівства, Великого князівства Литовського та інших прилежних земель… прихильники як грецької церкви, так і євангелицького сповідання, віруємо і сповідуємо єдиного в Трійці Бога, маємо одне і те ж одкровенне Слово Боже і Господа Ісуса Христа визнаємо єдиним та істинним главою Церкви» [26].

Цей проект підтримали лютерани і кальвіністи (від їх партії на соборі були наступні проповідники: Піотровський, Хожанстовський, Яницький та інші, а також світські князі Христофор, син Миколи Чорного, та Юрій, син Миколи Рудого, Радзивілли, воєвода смоленський Іван Абрамович, воєвода берестейський Христофор Зенович, маґнати Андрій Лещинський і Григорій Сапєга, Якуб і Христофор Сененські, Ієронім Чижевський, Якуб Семашко, Мартін Броневський, він же Христофор Філалет, ймовірний автор «Апокрисису», та ін.) Та православні — князі Костянтин та Олександр Острозькі, Сангушко, Вишневецький, Корецький, Соломирецький, Рожинський та ін. Проти угоди виступали православні єпископи, які прагнули до унії з Римським престолом в обмін на сенаторський чин [17, с. 95-96]. Угода усе ж була підписана, але стосувалася вона більше спільної боротьби за права та взаємної виручки. Союз протестантів і православних не був реалізований, у результаті чого програли обидві сторони. Незважаючи на провал унійних планів, діяльність Теофіла Турновського мала позитивне значення у справі оборони релігійної свободи та об’єднання українців.

Праця Олександра Дворкіна під назвою «Нариси по історії Вселенської Православної Церкви», особливо її другий розділ під назвою «Церковь и инославие» дає чітку постановку історичних подій, які передували діяльності Кирила Лукаріса та його скандальному сповіданню віри. Ц другій половині XVI ст. виникають перші важливі контакти між протестантськими теологами та Православною церквою. Набираючись досвіду в листуванні на богословському поприщі з протестантами чи навіть із представниками Західної церкви, православні богослови все більш і більш оцінювали силу чіткого формулювання постулатів віри, створити який зусиль не було докладено майже ніяких. Дворкін переконаний, що традиційний апофатичний прийом східних богословів і переконання, що питання віри неможливо обмежити логічними формулами вже не могло задовільнити ні захід, ні сам схід. Єдине, що було схоже на сповідання православної віри — праця Іоанна Дамаскіна «Джерело знань», проте і там не було згадано переважної більшості догматів церкви. Там не було відображено і викликів сучасності, тому це робило працю не настільки корисною, як хотілось би. До того всього праця Дамаскіна вже давно вважалась католицьким сповіданням віри, тому вона більше не могла використовуватись в полеміці ні з латинянами, ні з протестантами [15].

Якщо не враховувати працю патріарха Геннадія Схоларія, направлену на пояснення християнської віри мусульманам (із-за специфічності адресату багато аспектів православ`я залишились в ній неозвученими), то першою спробою створити таке сповідання, за словами Дворкіна, була переписка патріарха Ієремії ІІ з лютеранами. Арсеній Брянцев відмічає, що патріарх детально розібрав відісланий йому Аусбургський символ віри (переписка датована 1572-1595 рр.), виявив «усю його явну єретичність з православної точки зору». «З нами, чи скоріше сказати з істиною, ви не зможете погодитись ніколи, — цитує Брянцев патріарха Ієремію ІІ, — і просимо вас надалі не втомлювати нас більше, не писати, не відправляти нам нічого, особливо коли ви світил Церкви і богословів перетлумачуєте інакше, на своїх словах шануєте, а на ділі відрікаєтесь… Тому позбавте нас цих турбот. Ідіть своїм шляхом і надалі про догмати нам не пишіть» [13, розділ «Ставлення протестантів до Східної церкви»].

Отже, спільність православних і протестантів була мультипозиційною, часто суперечливою і непослідовною з одного боку, з іншого — системною, морально обґрунтованою, повною надій. Те саме можна сказати і про листування патріархів із протестантськими богословами: інколи зустрічаємо братерське очікування, інколи — мовчання, а згодом і цілком ворожу позицію.

Взаємодія у формі братств

За затихаючим гуситським рухом нову хвилю богошукання відкрили «чеські брати» з їх позицією непротивленню злу, невтручанню держави в релігійні справи, з вірою в соціальну рівність та братське спілкування [4, с. 391]. «Чеські брати» дали імпульс всім місцевим інакомислячим до активізації духовного життя населення, причому останні продовжували перебували в лоні офіційної церкви, носили на собі її ім’я і не вважали за необхідне покидати її чи організовуватись в окрему альтернативну структуру. Саме та більш ініціативна та мисляча ланка тогочасного православ’я, яка за словами К. Острозького, повсюди спостерігала занепад проповіді та «…голод слухання Слова Божого… відступлення від віри й закону» [5, с. 78] вирішила не віддати своїх дітей на поталу безвір’ю чи єзуїтській експансії, тому їх боротьба набрала вже відомих на той час форм діяльності протестантських братств.

Організовані таким чином братства — цехові інституції — складалися здебільшого з мирян, які, складаючи деяку опозицію духовенству, в той самий час працювали на розвиток церкви: її економічне забезпечення, організацію свят, похоронних служінь, нагляд за моральністю братчиків, опіку над хворими та знедоленими тощо. «Церковні братства й виступили як єдина реальна сила не тільки на оборону православної церкви, але й на оживлення змертвілого життя її» [20].

Братський рух взяв на озброєння апостольські соборні принципи церковної організації, які не опиралися на владу єпископів і духовенства, тому в особі останніх братчики отримали супротивників, невдоволених від того, що «світські люди втручаються в духовні справи». Доказом того є випади львівського владики Балабана на міщан з Гологір, які почали по-своєму вияснювати місця із Святого Письма: «Що я маю тебе, хлопе, вчити; ти щойно з гною виліз і в гною вчився до цих часів — а до Письма, що тобі?»

Ставропігіальні права, які патріарх надавав братствам і цим звільняв їх від підпорядкування єпископам, доводили владик до відчаю. Вони голосно протестували, що «шевці-кравці та кожум’яки» хочуть рядити церквою, на що отримували відповідь, що й Апостоли не були високого походження» [21, с. 187]. В результаті цієї боротьби вплив братств значно ріс та забирав усі шанси на концентрацію влади в руках зіпсованого духовенства.

Українське братське життя можна умовно розділити на такі періоди: перший — від заснування (початок їх, за словами Івана Огієнка «криється в глибокій давнині — в Іпатієвім літопису під роками 1134 та 1159 вже згадуються церковні «братчини», наприклад, у Полоцьку») до початку Реформації в 1517 р., другий — з 1517 р. до Берестейської унії, яка відбулась в 1596 р. (можна означити як період боротьби братств з єпископами), третій — після згаданої унії і до 1632 р. (період повного контролю братства над православною церквою). З 1632 року, після розгрому козацьких повстань починається 4-й період в історії братств — поступова їх капітуляція, чому в значній мірі сприяє П. Могила.

Про неймовірну схожість наших братств (І Огієнко в «Українській церкві» згадує найстаріше Львівське Успенське братство, відоме з 1439 р., і друге за ним — Віленське кушнірське — з 1458 р.) з братствами європейського (протестантського) походження згадує М. Грушевський, який побував на похоронах братчика в Сієні [4]. Так православні братства, цілком як і протестантські, вийшли за межі суто церковної діяльності, особливо в тому, що стосується заснуванню друкарень та освітніх закладів. Братські школи стали центром впливу і Реформації, запорукою перемоги у боротьбі з єзуїтством.

Освіта як причина діалогу, її вплив на інакомислення

Боротьба зі спільним ворогом на Заході у відчутній мірі посприяла зближенню протестантизму та активного крила Східного християнства, запустила процеси взаємного обміну досвідом у справі розвитку братських осередків та шкіл. Острозька академія по праву завоювала той великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні, тому перші братські школи були засновані, взявши її за зразок, і скоро вони стали монополістами в православній освіті.

Академія в Острозі була заснована в 1576 р. як перша науково-освітня установа у Східній Європі, вона стала плацдармом для реформ культурно-просвітницького, соціального та духовного життя на теренах України. Академія була просякнута ідеями взаємного міжконфесійного діалогу (католицизму, місцевого православ’я та кількох протестантських течій) на підвалинах відкритого пошуку твердої біблійної істини. В основі спрямування академії була покладена традиційна для Європи періоду середніх віків система вивчення вільних наук, таких як арифметика, діалектика, риторика, граматика, геометрія, астрономія, музика, а також медицина, філософія та теологія як вищі науки. Першим ректором академії був письменник Г. Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем’ян Наливайко, Христофор Філалет, І. Лятос, Кирило Лукаріс та інші. Вихованцями школи були: відомий вчений та письменник Мелетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі [6].

Прізвища викладацького складу та випускників академії вже багато що відкривають нам про домінуючу в установі та створених за її прототипом братських школах філософську лінію. Навіть короткого знайомства з нарисами їх життя вистачить, аби відмітити глибину впливу раннього протестантизму на їх життєву позицію. Знову варто відмітити, що наявність протестантських поглядів не робила з них офіційних протестантів у повному значенні слова, як про це прийнято думати. Безліч історичних джерел змальовує перед нами тодішнє активне православ’я як крило інакомислячих, вільнодумців, які сповідували протестантські цінності, хоча й продовжували перебувати в лоні церкви, яка сьогодні офіційно відкинула б їх філософію як єретичну. Доказом того є слова М. Грушевського у його праці «З історії релігійної думки в Україні», де він заводить мову про православних полемістів Курбського та Вишенського, які з деяким перебільшеннями критикували вільнодумство, якому піддалась «майже вся Волинь», де кожен «поєретичів». Грушевський пише: «В однім з листів Курбський з обуренням оповідає про волинського українського пана Чаплича, що він прийняв до себе московських емігрантів, єретиків-раціоналістів, перейнявся їх гадками і не упускав нагоди завести в шляхетській компанії розмову за ті догмати і мораль, і ділитись раціоналістичними ідеями. Але зістається таки незвісним, чи сей Чаплич пристав формально до якої-небудь євангелицької конфесії, чи зістав православним вільнодумцем» [5].

Ця мультипозиційність у ставленні православних до протестантів гарно відображена в житті вищезгаданого православного монаха, преподобного, письменника-полеміста раннього нового часу Івана Вишенського, який активно боровся з єзуїтами (з-під його пера вийшли твори «Викриття диявола-самодержавця», «Суперечка мудрого латинника з немудрим русином»), а також негативно висловлювався і щодо протестантів, хоча сам сповідує далеко не традиційні для православ’я погляди, є своєрідним вільнодумцем, про що читаємо у праці М. Грушевського «Історія української літератури» та В. О. Шевчука «Іван Вишенський та його послання». В. О. Шевчук стверджує, що Вишенський почерпнув і розвинув реформатсько-соцініанську ідею про існування православної церкви без владик [11]. Разом з тим Вишенський відкидав, зокрема, світськість в освіті (його відомі слова: «Чи не лЂпше тобЂ изучити Часословець, Псалтыръ, Апостолъ и Євангеліє… и быти простымъ богоугодникомъ и жизнь вьчную получити, нежели постигнути Аристотеля и Платона и философомъ мудрымъ ся в жизни сей звати, и въ геєну отъити? Разсуди!» [14] і народні старовинні звичаї, як поганські [https://uk.wikipedia.org/wiki/Іван_Вишенський]. М. Грушевський говорить про те, що у Вишенського «дивно збігаються і суперечать собі навзаєм ті старовірські й нововірські ідеї в сій пробі практичної церковної програми» [там же].

А ось і поради самого Вишенського щодо організації виборної пресвітеріанської церкви, які свідчать про інакомислення священнослужителя: «На священническій степень по правилу святыхъ отець да въсходять, а не по своихъ воляхъ (похоти плотскія ради, имЂнія и панства)… И всякого такого, которій сам наскакуєть, не пріймуйте! И отъ короля даного безъ вашего избранія — изжденЂте и проклинЂте. Не въ папежа бо вы крестили ся, и не въ королеву власть, да вамъ даєтъ волки и злодЂи, разбойники и антихристовы таинники. ЛЂпше бо вамъ безъ владыкъ и безъ поповъ отъ діавола поставленыхъ до церкви ходити и православіє хранити, нежели съ владыками и попами не отъ Бога званными… Не попы бо насъ спасуть или владыки или митрополиты, но вЂры таинство нашея православныя, съ храненіємъ заповЂдей божіихъ — тоє насъ спасти маєтъ. Прето вы пастыря собЂ тако избирайте: Прежде назнаменайте нЂколико особі отъ житія и разума свидЂтельствованныхъ, яко суть благоговЂйныи и правовЂрни. Таже узаконьте собЂ день, и постъ, и сътворЂте бдЂніе съвокупивше ся въ церковь, и молЂте ся Богу, да вамъ дасть и открыєть пастыра. Єгоже жребіємъ оть сихъ реченныхъ искушайте» [там же].

М. Грушевський, щиро вражений словами І. Вишенського, дав недвозначну і по праву логічну оцінку динаміки міжконфесійних стосунків: «Се був би повний розрив з канонами і всім традиційним устроєм православної церкви. Для проведення його не було іншого шляху, як тісний союз з протестантським рухом, як перехід на сю реформаційну дорогу…» [там же].

Берестейська унія у світлі православно-протестантської співпраці

Екзарх Никифор та Берестейська унія

Никифор Парасхіс-Кантакузин — довірена особа Вселенського патріарха Єремії ІІ, народився в Константинополі в 1540-х роках. Свою освіту здобув в Італії, в Падуанському університеті, де потім викладав грецьку мову, згодом в 1580-х роках був ректором «Еллінських» наук. Пізніше отримав сан диякона і сім років прослужив в православному храмі святого Марка у Венеції, проповідуючи Слово Боже. За період перебування в Італії Никифор мав можливість дослідити і вивчити римо-католицизм та західну культуру. На початку 1580-х років архідиякон повертається до Константинополя і займає видне положення в Константинопольській Патріархії. Після свого повернення він проявив надзвичайну енергію в захисті вчення і традицій Православ’я. Весною 1583 р., прибувши в місто Ясси з місією зборів коштів у патріаршу скарбницю, виступив за збереження старого календаря та проти вже тоді насаджуваної унії. В цей період Никифор знайомиться з видатними діячами, такими як князь Острозький та канцлером Речі Посполитої Яном Замойським.

Никифор прийняв запрошення К. Острозького стати викладачем, в результаті чого він познайомився з Кирилом Лукарісом, Христофором Філалетом та іншими прогресивними православними діячами. Становище екзарха давало йому можливість вирішувати духовно-організаційні питання від імені Вселенського патріарха. Тому він зіграв ключову роль в опорі православно-єзуїтському союзу, діючи під протекторатом князя К. Острозького та вищезгаданих впливових товаришів, організувавши Собор в Бресті. Цей Собор — унікальний за своєю суттю — організований по суті двома екзархами (адже Кирило Лукаріс тоді підпорядковувався напряму Вселенському патріарху) — цілком легітимними та по-протестантськи налаштованими особами. Рішенням цього Собору було:

  1. позбавити духовного сану відступників-ієрархів;
  2. визнати унію з католиками недійсною через відсутність на ньому Східних патріархів;
  3. дотримуватись старого календаря.

Цікавим є той факт, що документ про унію з Римом був проголосований у тому ж місці, де відбувся Собор на чолі з Никифором та Кирилом Лукарісом, і навіть має аналогічну назву. В результаті маємо два Берестейських собори, кожен із діаметрально протилежними рішеннями.

Після схвалення прокатолицької Берестейської унії вороги екзарха Никифора та Кирила Лукаріса розпочали неймовірно криваве гоніння на православних віруючих. Розлючений Сигизмунд ІІІ видав наказ про те, щоб усі греки, які не є громадянами Речі Посполитої, покинули країну. Грецькі делегати разом з Кирилом Лукарісом так і вчинили. Никифор Парасхіс-Картакузин проявив мужність і вирішив залишитися з гнаною паствою в землях князя Острозького. Він продовжував організовувати опір унії, розсилаючи послання, підбадьорюючи і переконуючи малодушних. Відомо про те, що канцлер Ян Замойський звів наклепницькі звинувачення на Никифора, ніби той був турецьким шпигуном. І хоча суд завершився повним провалом обвинувачів, Никифор не був звільнений з-під варти. Без будь-яких причин він був запроторений до фортечної в’язниці в Мальборгу в 1597 р., після чого через два роки помер від голоду.

Постать Христофора Філалета

Христофор Філалет — представник викладацького складу Острозької академії, людина, яка свого часу задавала вектор для потужного розвитку суспільно-релігійної думки на наших теренах. На той час всередині православ’я, як вже було згадано вище, проходили надзвичайно складні процеси переосмислення з усіма наслідками — такими, як внутрішньоцерковне інакомислення та його позацерковні форми, повсюдний синтез реформаційних ідей.

На сьогодні відомо, що під цим іменем виступав автор славнозвісного політично-полемічного твору «Апокрисис албо отповідь на книжки о соборе Берестейском іменем людей староживної релегі грецької», український письменник-полеміст Христофор (або Мартин) Броневський (Бронський). Ця праця була видана восени 1597 р. в Краківській друкарні польською, а на початку 1598 р. в Острозі — місцевою, з подачі князя Костянтина Острозького, і сьогодні вважається однією з вершин високої полеміки. Книга свідчить на користь яскравого літературного хисту і майстерності, яка притаманна тільки досвідченим диспутантам. Влучна логіка та систематизованість матеріалу стала відчутним ударом по незахищеній лінії поведінки та теології латинських опонентів, зокрема єзуїта Петра Скарги, який видає в 1597 р. книгу «Брестський собор». Апокрисис Філалета дає ідеологічне обґрунтування прав українського народу в руслі реформаційних ідей, розкриває закулісну антинародну сутність уніатства та католицизму, висвітлює інститут папства як земну установу [6, 60-70].

Христофор Філалет вимагав рівноправності серед мирян усіх прошарків у розв’язанні питань церковно-суспільного життя. Опираючись на праці Августина та Ієроніма, він доводив, що всі християни перед Богом рівні, тому не тільки єпископи, пресвітери, апостоли і пророки, а й світські особи покликані до розбудови «тіла Христового» — церкви. І миряни мають бути залучені до духовних справ, таких як участь у церковних соборах, контроль діяльності пастирів, тестування церковнослужителів щодо відповідності їх посаді. Христофор Філалет був прихильником відповідальності священнослужителів різного рангу аж до владик і митрополитів перед світськими судовими органами, а також схвалював усувати тих ієрархів, які не виправдовують надій їх власної пастви [там же, с. 17-70]. Особиста відповідальність кожного перед Богом в нього виражалась так: «кожний свое бремя понесеть». Філалет щиро вірив у відкриту можливість для незатуманеного людського розуму розібратися у Біблії шляхом постійної звірки церковного вчення і священних текстів. Фальшиві стандарти та авторитети він повністю ігнорував, особливо в тому, що стосувалося монополізації істини зі сторони духовенства, виступав проти фальшивих пророків.

Найвищою духовною цінністю та предметом постійного піклування Христофор Бронський вважав свободу совісті, він був переконаний, що кожна людина (включаючи митрополитів та владик) має право відстоювати свою віру, а нічим не менше право змінювати свої переконання згідно совісті. Відповідно до цього він категорично заперечував зазіхання духовенства на совість пастви, особливо в питаннях насильницького утримання їх у вірі або спонукання їх до переходу в іншу віру. Останнє він пояснював як порушення Божого морального та одночасно державного закону, а значить у кожного є можливість відстояти віру скаргами і протестаціями, виявляючи стриманість з метою збереження суспільного миру, сподіваючись на справедливе розв’язання своїх проблем.

Вселенський патріарх-кальвініст Кирило Лукаріс та його сповідання віри

Причини смерті патріарха Кирила Лукаріса

Аби краще зрозуміти суть проблеми, ми знайшли доречним дещо відступити від хронологічної послідовності життя Лукаріса і звернулися до її кінця. Перше, що варто відмітити, коли піде мова про Кирила Лукаріса, — це те, що в силу його нетрадиційних поглядів навколо його постаті розгорілось страшне полум’я боротьби за право вважати його своїм прибічником: православний світ розривається між бажанням повністю його виправдати, з одного боку, і цим самим позбавити сили те, що традиційно вважається його працями, та, з іншого боку, та ж сама церква відкрито звинувачує його в кальвіністському світогляді та практиці, які патріарх не приховував (на радість протестантам), через що свого часу мало не трансформувалося ядро православної церкви. Трансформація ця могла в перспективі досягти таких меж, що сьогодні православ’я об’єктивно могло б бути класифікованим як найбільш чисельна протестантська конфесія на теренах України.

Щоби зменшити інтенсивність приголомшуючих фактів про кальвіністичність поглядів «православного» патріарха Кирила Лукаріса, багато хто з церковних істориків посилається на його смерть як наслідок політичних біляпрестольних інтриг в Османській імперії. Особливо цей підхід актуальний на наших, православно-суб’єктивних теренах, тому ми вирішили вдатися до закордонних джерел, а саме — безпосередньо до історичної спадщини Туреччини. Тому пропонуємо співставити вищезгадану теорію з тим, що у своїй статті «Я допустив помилку: число страчених патріархів (на території Османської імперії. — Прим. наша) зовсім не два» освітлює Мурат Гекхан Бардарчі (1955 р. народж., Стамбул) — турецький журналіст і телеведучий, економіст та історик, оглядач газети «Habertürk». Він прославився своїми досягненнями в сфері історії, особливо через книги, з акцентом на подіях в Османській імперії, а також на історії турецької музики. Мурат Бардарчі — колекціонер унікальних документів, які зібрав в архів і збагатив їх якісним фото- і відеоматеріалом, тому його позиція небезпідставна.

Отже Мурат Гекхан Бардарчі доводить, що причина страти патріарха Кирила була зовсім не політичною, а виключно релігійною. «Справа в тому, — говорить він, — що в той час в Європі точилась запекла ворожнеча між єзуїтами та кальвіністами, які пожирали одне одного. Лукаріса то ставили, то знімали з патріаршого престолу (п’ять разів), адже його справедливо звинувачували в тому, що він був прибічником реформаторів-кальвіністів» [19].

Для зручності наведемо цитату з роботи А. Горіна під назвою «Патріарх Кирило Лукаріс і його сповідання 1629 р.». Він також дає пояснення причини смерті патріарха під час тридцятилітньої війни: «Навесні запорізькі козаки захопили Азов. Закляті вороги Кирила, єзуїти, навели султана на думку, що Лукаріс перебуває з ними в змові, і незабаром козаки оточать валом Константинополь, а Лукаріс очолить народне повстання…» [2].

Дослідник православ’я, православний богослов і професор О. Дворкін цілком погоджується: «Звісно, — пише він, — католицька Франція та Англія не могли не боятись такого зміцнення протестантського впливу на Босфорі (мова йде про діяльність Лукаріса. — Прим. наша)… Вони надали всю необхідну підтримку групі православних єпископів, щиро стурбованих єретицтвом патріарха… Лукаріса заарештували за звинуваченням у співпраці з Росією і задушили. Його тіло скинули в Босфор, а через кілька днів хвилі повернули його на берег. Похоронений Лукаріс на острові Халкі» [15].

Діяльність Кирила Лукаріса

Діяльність патріарха, як ми вияснили вище, була тісно переплетена з острозьким центром та власне розвитком освіти в Україні, яку в той час очолювали вже відомі нам православні братства. Народився в 1572 р., освіту отримав у Венеції, ІІадуї. Навчаючись там у 1588-593 рр., здобув ґрунтовні знання з давньогрецької, італійської та латинської мов, читаного за Аристотелем курсу діалектики, риторики, метафізики, етики, прослухав курс лекцій Г. Галілея.

Прибувши до Острогу разом з Кіпріаном та Д. Дорофієвичем, розгорнув активну освітньо-викладацьку та перекладацьку діяльність. Після участі у Брестському православному соборі (1596 р.), який осудив унію, виїхав з України, відвідав Віттенберг, Женеву, де слухав богословсько-філософські курси. В 1600 р. знову повернувся в Україну, виконуючи різні доручення Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса. Пробувши в Острозі до 1602 р., виїхав до Олександрії, став після смерті Мелетія Олександрійським патріархом (1603 р.), а в 1608 р. — Константинопольським патріархом.

Далі ми розглянемо дві зовсім протилежні точки зору щодо діяльності Кирила Лукаріса на патріаршому престолі. Одна з них — антипротестантська, яка належить Євграфу Овсяннікову і Арсенію Брянцеву, сьогодні вона вважається класичною в православному світі. Згідно цієї версії Сповідання віри Лукаріса не належить йому і є всього лише протестантською підробкою. Інша точка зору — стверджена документами, які завірив своєю рукою сам Лукаріс — на користь кальвінізму патріарха (з подачі православних авторів Лукаріс був нечуваним відступником, чим тільки заплямував історію православ’я і наніс невиправної шкоди церковному авторитету). Цього погляду притримуються також визнані, авторитетні православні священнослужителі міжнародного рівня, серед них — відомий православний історик-богослов, протопресвітер, служитель Православної церкви в США — Олександр Дмитрович Шмеман (книга «Історичний шлях православ’я»), Олексій Лебедєв (книга «Історія Греко-Східної церкви під владою турків»), Олександр Дворкін та інші.

Отже для початку варто розглянути джерела, які пояснюють ставлення патріарха Кирила до протестантизму як негативне. Священик Євграф Овсянніков відзначає багатство природніх здібностей Лукаріса, його наукові досягнення та здобутки у справі збагачення освіти на наших теренах. Разом з тим він підкреслює його тісні контакти з протестантами не інакше як політичним ходом, який мав на меті зміцнити православну віру, а не релігійним захопленням. За його словами, Лукаріс виступає з ряду інших патріархів в силу його надзвичайно мудрої поведінки у протестантських колах, адже навіть звинувачення від своїх братів у тому, що він розділяє погляди кальвіністів, згідно точки зору Овсяннікова, Лукаріс всерйоз не сприймав. Удаваний таким чином союз, — продовжує священик Євграф, — був корисним суто для знищення єзуїтів. Якби Лукаріс повернув проти себе і латинян і протестантів, то в умовах пригнічення турками Східна церква піддалась би ще більшому утиску і занепаду. Згідно цієї теорії патріарх Кирило розумів, що протестанти тільки недавно почали з’являтися на Сході, і тому ще не виявляли «ні тієї фанатичної нетерпимості до православних, ні тієї сліпої ревнощі в розповсюдженні свого вчення, якими здавна відзначалися римські проповідники, а особливо єзуїти». Лукаріс знав, — зазначає Євграф, — що протестантські заблудження означали погибель для його пастви, проте вони не були настільки впертими, як єзуїти, в тому, щоб затягнути їх в свої сіті. Протестантські посланці (англійські, голандські і швецькі) майже завжди були готові виявити патріарху співчуття і своєчасну допомогу в скрутних обставинах. В той же час єзуїти, які люто ненавиділи його, змалювали все так, ніби він підхопив кальвіністську лихоманку і навіть написав сповідання віри у протестантському дусі [16, с. 1, 2].

Протестантське «Confessio fidei» Кирила Лукаріса

Хоча Є. Овсянніков старанно приписує взаємодії Лукаріса з протестантами суто політичну ціль, він вчинив достатньо чесно в тому, що зазначив розгорнутий список джерел в трьох версіях (східно-грецького, католицько-латинського та протестанського походження) щодо цієї взаємодії, і намагається коментувати їх обережно. Є. Овсянніков апелює до книги «Monuments authentiques de la religion des grecs et de la faussete de plusieurs professions de foi des сhretiens orientaux. A la Haye (Гага) 1708» («Достовірні пам’ятники релігії греків та фальшивості багатьох віросповідань східних християн») протестанта Аймона, який опублікував «безліч документів, які мають за мету довести протестантський світогляду і переконань Кирила», — і разом з професором Лебедєвим визнає її авторитетність: «…питання православності Лукаріса не доведено донині…Тому, хто бажає довести його православність, буде зобов’язаний довести це ніяк інакше, як тільки аргументовано відкинути достовірність листів патріарха у збірці Аймона. І навпаки, якщо хто бажає довести протестантизм Лукаріса — ні на що не зможе опертись з більшою силою, аніж на цю саму збірку». Книга Аймона містить у собі 27 невиданих до того часу листів Лукаріса, витягнутих з оригінальних грецьких, латинських і італійських манускриптів, які ніколи не виходили в світ і були підписані власне рукою Лукаріса. Листи адресовані різним представникам світського та духовного світу в середовищі протестантів і виражають протестантські погляди [16, с. 17].

Сторінкою вище Є. Овсянніков відкриває позицію Досифея, Єрусалимського патріарха, з його праці «῾Τστορία περὶ τῶν ἐν Ἰερουσαλύμοις πατριαρχευσάντων» («Історія патріархів Єрусалимських») щодо постаті патріарха Кирила Лукаріса, і Досифей називає його «κρύφιος αἱρετικός», тобто «прихованим єретиком» [там же, с.14]. Це красномовно свідчить про те, як по-справжньому оцінювали погляди Лукаріса ключові особи в Східній церкві, і спростовує думку, ніби протестантизм патріарха Кирила є всього лише єзуїтським наклепом [23, с. 333].

Андрій Горін цитує Еміля Легранда щодо достовірності Сповідання віри руки самого Лукаріса: «Публічна бібліотека Женеви володіє грецьким текстом Confessio fidei, написаним рукою самого Кирила Лукаріса. Ми думаємо, що факсиміле першої сторінки цього дорогоцінного документа розвіє всі сумніви» [24, с. 318].

Щоб цілком освітити офіційну позицію Православної церкви станом на сьогодні щодо Вселенського патріарха-кальвініста, звернемося до джерел, опублікованих за благословенням Патріарха Московського і Всея Русі Кирила. Церковно-науковий центр «православна енциклопедія» опублікував працю Олександра Дворкіна під назвою «Нариси по історії Вселенської Православної Церкви», де він відмічає неймовірне захоплення Кирила працями Фоми Аквінського (більшість його книг він вільно міг цитувати напам’ять) і таке ж серйозне розчарування в ньому, після якого єдиною альтернативою для Лукаріса став протестантизм. Коли енергійний і дуже перспективний Лукаріс завоював широку популярність між греками і почав неймовірно блискучу реформу у плані освіти, він звернувся по допомогу (бажав роздобути освітянські матеріали та нову методику) до славнозвісного голландського посла Корнелія Хаги, знайомство з яким назавжди змінило все його життя.

Ось що про це пише О. Дворкін: «Почав він з перебудови системи освіти для своєї пастви і підвищення її стандартів. У пошуках нових моделей освіти знайомиться і зближується з голландським послом Корнелієм Хагою, який попри дипломатії був впливовим протестантським (кальвіністським) богословом. Хага роздобув замовлені Лукарісом книги, і той з жаром взявся за дослідження кальвінізму, який давно цікавив його. Головним завданням, яке поставив перед собою Лукаріс, було знайти потрібні аргументи проти агресивного наступу католицизму… Однак західна освіта і дружба з кальвіністами виявились для нього фатальними: чим далі, тим більше Кирило заполонявся кальвінізмом» [15].

Далі О. Дворкін без тіні сумніву простежує розвиток протестантських цінностей у вже поставленого на Константинопольський патріарший престол Кирила, якого після його першого усунення від престолу чекало знайомство з представниками англійського посольства, після чого він почав відкрито висловлювати свої протестантські погляди. Все це призвело до того, що Лукаріс публікує в 1629 р. в Женеві — одному з головних Реформаційних центрів — на латині «Сповідання віри православної».

По духу це типове консервативне вчення кальвіністів. У «Сповіданні» прямо та недвозначно проголошувалась єдино істинною протестантська доктрина «Sola Scriptura», второканонічні книги оголошувались не натхненними Святим Духом і не відповідними до Святого Письма, відкидалося вчення про реальну присутність в Євхаристії, православне вчення про священство нівелювалось і позбавлялось будь-якої цінності, відкидалась святість ікон та молитовне вшанування святих (все це трактувалось як форма ідолопоклонства), підтримувалось вчення про попереднє визначення Богом до спасіння [там же].

«Сповідання віри» Лукаріса, як і слід було очікувати, викликало справжній фурор в Європі. О. Дворкін продовжує: «Вселенский патриарх, глава Православной Церкви, оказался протестантом! Протестанты ликовали: они были уверены, что за таким прогрессивным патриархом последует вся его паства; им казалось, что еще немного, и они увидят безоговорочное принятие Восточной Церковью истины Реформации и ее полное обращение в протестантизм» [там же].

Не дивно, що це сповідання відразу було опубліковане в чотирьох французьких перекладах і в двох німецьких. У 1633 р. воно нарешті публікується грецькою, також у Женеві. Саме по цій причині, що латинський варіант тексту з’явився раніше від грецького, багато благочестивих греків-захисників репутації Лукаріса оголосили цей документ єзуїтською підробкою. Але варто згадати той факт, що патріарх досконало володів латиною (як і грецькою), а також те, що він не намагався реабілітувати себе в очах Східної церкви і не оскаржив автентичність «Сповідання», і відразу все стає зрозумілим. Цільова аудиторія Лукаріса в його сповіданні віри — перш за все західні читачі, тому видавати його грецькою не вважалося за необхідне. Завірений підписом Кирила, оригінальний документ нині зберігається в Женеві.

Неважко уявити, який скандал відбувся на Сході після публікації «Confessio fidei»: шість соборів поспіль осудили його: Константинопольський, 1638 р., який пройшов через три місяці після смерті патріарха, де анафемі піддали не тільки сповідання, а й самого Лукаріса, Київський, 1640 р., Яський, 1642 р., Константинопольський, 1672 р., Єрусалимський, 1672 р. та Константинопольський, 1691 р.

Анафема, проголошена на особу Лукаріса, сьогодні унеможливлює його православну реабілітацію як непричетного до протестантизму, адже соборним рішенням на сторінках історії він відмічений як винуватий. Більш того, саме під впливом цієї антипротестантської реакції з’явився всесвітньо відомий православний катехізис митрополита Київського Петра Могили.

Мелетій Сірігос — ієромонах, протосинкел, екзарх патріарший, у 1643 році направлений на Собор у румунські Ясси з ціллю дати відсіч кальвінізму, який «приводив там до спокуси» [22]. Мелетій Сірігос написав офіційну працю-критику кальвінізму у відповідь на Сповідання віри Кирила Лукаріса, причому сам Мелетій не сумнівався в авторстві Лукаріса, — це бачимо з його вступного слова, яке, на жаль, маємо не в оригінальному грецькому варіанті, проте в достовірному рукописі бібліотеки Києво-Печерської Лаври, яке надав нам Євграф Овсянніков: «Блаженнаго Мелетия Сирига, учителя и протосуггела в Константинополи церкве, на главы кальвинския, и вопросы Кирилла Лукареа противоглагольства. Издашася лета 1638 от Рождества Христова. Напечатася иждивением же и тщанием всесветлейшаго, благочестиваго же и тишайшаго Государя и Игемона всея Угровлахии, господина Иоанна Константиновича Басарамбскаго воеводы… В лето спасення 1690, в месяце сентемврии» [16].

Мелетій боявся, що «нова віра» Лукаріса скоро опанує всю церкву: «Понеже вецыи суть иже обретоша ныне ново некую веру свою, и ходят в ней, не довлятся токмо держати разумения, яже избраша, и последний день хотел бы их искусити, но подвизаются показати, яко и церковь наша вся последует им, и предлагают порицание на ны нестерпное, от нужды и на брань сию снисходим, не ради еже обидити кого, но еже свободити себе от нелепаго и неправеднейшаго порицания…нужда есть отвещати о тех, иже заключают и нас всех в томжде погрешении, иже полагают списателя сотворившаго насущное исповедание, понеже мня, яко поколебася церковь наша от основания приятаго от апостолов, и преемников их, яко да не дадим преткновения блазна языком с ними же купно соживущим и да свободим и многая чада церковная, терпящая многие укоризны…» [там же, с. 14-15].

Висновки

Ми зробили короткий огляд передумов виникнення протестантизму на теренах України та дослідили, що передреформаційні рухи, а особливо гуситство, мали тут неабиякий вплив. Гуситський рух та рух чеських братів подали імпульс до трансформації православного суспільства по типу братств та збагатив освітньо-науковий досвід наших попередників, особливо через Острозьку академію та братські школи. Згодом студенти цих освітніх закладів ставали серйозними соціально-релігійними діячами, полемістами, інакомислячими людьми з протестантськими поглядами в лоні Православної церкви, які не планували покидати її. Саме це сприяло виникненню дихотомії, навіть мультипозиційності в питанні православно-протестантських стосунків періоду, що досліджується. Найбільш яскравими представниками такого багатогранного сприйняття реформаційної спадщини стали І. Вишенський, Х. Філалет, Т. Турновський, екзарх Никифор, Кирило Лукаріс та цілий ряд патріархів, підхід до листування та співпраці з протестантами яких часом діаметрально протилежний в порівнянні одного з іншим.

Історія демонструє неоднорідність у інтенсивності, мотивах та тривалості співпраці протестантів із християнами Східного обряду. Та ми можемо безперечно стверджувати, опираючись на біографії досліджуваних постатей, що протестантизм справив незгладимий позитивний ефект на богошукання найбільш свідомої частини православного світу, на їх культуру, соціально-політичний устрій, освітньо-науковий горизонт, та, як показує життя Кирила Лукаріса, теологію, яка природно реформується під впливом животворних істин Святого Письма. Тільки одне воно в усі віки є тим Словом, яке володіє небесним авторитетом, вище всякого людського слова чи передання, очищає душу і дає відповіді на найбільш глибинні питання.

Бібліографія

  1. Гильфердинг А. Гус. Его отношение к православной церкви. СПб., 1871. с. 53.
  2. Горін А, Патріарх Кирило Лукаріс і його Сповідування 1629 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ua-referat.com/Патріарх Кирило Лукаріс і його Сповідування.
  3. Грушевський М. Впливи чеського національного руху XIV-XVвв. в українським життю і творчости, як проблєма досліду. Львів, 1925. с. 8.
  4. Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К.: 1994. — Т. 6. — 749 с.
  5. Історія релігії в Україні. Навчальний посібник. Колодний А. М., Яроцький П. Л., Лобовик Б. О. та ін. — К.: Т-во «Знання», 1999 — 735 с./ с. 178
  6. Острозький літописець // Між двох вогнів: Друга половина XVI — перша половина XVII ст. / [упоряд. і передм. І. О. Ворончук]. — К.: Україна, 1996. — С. 376-393.
  7. Пальмов И. К вопросу о сношениях чехов-гуситов с восточною церковью. с. 20-24.
  8. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 1 До середин ХVІІ століття. К.: Либідь, 1992. — 483 ст., с. 384.
  9. Соколов И. Отношение протестантизма к России в XVI и XVII веках.— М., 1880. 562 ст., с. 247
  10. Шевченко Т. Г., Кобзар. — К.:Дніпро, 1982. — 647 с.
  11. Шевчук В. О. Іван Вишенський та його послання // Іван Вишенський. Твори. — Київ, 1986. — С. 5.
  12. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, стаття «Гус Ян» Баркли У. Толкование Соборных посланий Иоанна и Иуды.— USA: Всемирный союз баптистов, 1986. — 208 с.
  13. Брянцев А. Патриарх Кирилл Лукарис и его заслуги для православной церкви [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://xn--90ax2c.xn--p1ai/catalog/000199_000009_003582850/viewer/?page=1.
  14. Грушевський М. С., Історія української літератури [Електронний ресурс]— Режим доступу:http://izbornyk.org.ua/hrushukr/hrush5.htm.
  15. Дворкін О., Нариси по історії Вселенської Православної Церкви [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.sedmitza.ru/lib/text/434637/.
  16. Евграф Овсянников, Константинопольский патриарх Кирилл Лукарис и его борьба с римско-католической пропагандой на Востоке [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://azbyka.ru/otechnik/konfessii/konstantinopolskij-patriarh-kirill-lukaris-i-ego-borba-s-rimsko-katolicheskoj-propagandoj-na-vostoke/.
  17. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні.[Електронний ресурс] — Режим доступу: http://anabaptist.ru/obmen/hystory/ist1/files/books/book_005/0100_t.html.
  18. Малуха М., Протестантизм не менш традиційна українська течія християнства, ніж православ’я [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://texty.org.ua/pg/article/yurko/read/6445/.
  19. Мурат Гекхан Бардарчі, Я допустив помилку: число страчених патріархів зовсім не два [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.haberturk.com/yazarlar/murat-bardakci/224086-hata-yapmisim-idam-ettigimiz-patrik-sayisi-iki-degil-ucmus.
  20. Навчальні матеріали онлайн, Кирило Лукаріс [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://pidruchniki.com/13560615/filosofiya/kirilo_lukaris.
  21. Огієнко І, Українська церква [Електронний ресурс].— Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/ohienko/oh08.htm.
  22. Словники та енциклопедії, Мелетій Сіріг [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_biography/81016/%D0%9C%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%82%D0%B8%D0%B9.
  23. Шмеман О, Історичний шлях православ’я [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.wco.ru/biblio/books/shmeman1/H36-T.htm.
  24. Émile Legrand ET. Bibliographie hellenique ou Description raisonnée. Vol. 1-4. Paris., v. 1, p. 318.
  25. Krofta K., O braterskem de jepisectvi. Praha, 1946. S. 124.
  26. Јukaszewicz J., O ko¥cioÆach Braci Czeskich, S. 244.

Василь Бурсук

Ілюстрація

Джерело: adventist.org.ua

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *