Форум бізнесменів-християн «Важливість духовної реформації бізнесу України» пройде у Луцьку
05.12.2016
Выставка «Мартин Лютер: искусство и Реформация» организована в Институте искусств Миннеаполиса (ВИДЕО И ФОТО)
06.12.2016

Протестанти з роду Горностаїв (середина XVI — перша половина XVII ст.)

На 50-ті роки XVI ст. припадає розквіт кальвінізму у Великому князівстві Литовському. У 1557 р. у Вільні зібрався перший установчий з’їзд протестантів. Серед причин успішності кальвіністської пропаганди можна відзначити її соціально-політичну доктрину і прихильність до неї заможнішої шляхти й магнатів. 1560 р. рух отримав чітку організаційну структуру. Керував діяльністю громад суперінтендант. Він скликав синоди та організовував їхню роботу. Безпосередню роботу серед членів громади провадили міністри (проповідники). Із світських осіб обиралися сеньйори, які контролювали життя громади.

Наше повідомлення є спробою простежити розвиток кальвінізму в Київському воєводстві через історію одного роду. Таке дослідження може бути цікавим, оскільки звернення до особистостей увиразнює наше уявлення про минуле. Адже коли йдеться про шляхи поширення вчення, ми передусім маємо на увазі людей, які ці шляхи реалізовують.

Одними з найактивніших світських сеньйорів-кальвіністів були представники роду Горностаїв. Цей рід походив з київського Полісся. Симон Окольський виводив корені родини від київських князів Олельковичів [1]. Ця версія, як і багато інших родових легенд, з’явилась на зламі XVI-XVII ст. Проте прямих і переконливих підтверджень досі не знайшла. Рід мав великий вплив на політичне життя Київської землі як за часів князів Олельковичів, так і після ліквідації Київського князівства. «Dom za wieku mego był znaczny», — писав про Горностаїв їхній сучасник Бартош Папроцький [2].

Засновником лінії, яка пізніше називалась Горностаями, вважається Горностай (Остафій) Романович. Перша згадка про нього датується 1454 р., коли він отримав від короля Казимира привілей на «człowieka z Ditiatkowicz z ziemlicami jeho» [3]. 1486 р. згадується на уряді київського ключника [4]. Потім успадкував від батька овруцьке намісництво, яке посідав двічі: у 1487-1493 та 1503 рр. Був двічі одружений. Першою дружиною його була невідома на ім’я дочка Гринька Внучкевича, з якою мав дочку. За своєю дружиною отримав село Рохтичі. Друга дружина, Марія Семенівна Скіпорівна, принесла роду Горностаїв Тулини, Соснів, Лопатичі, Колодязь на Житомирщині і Гущин під Вінницею, надані її батьку та братам київським князем Семеном Олельковичем [6]. З нею мав дочку Фенну та синів Івана, Оникія і Власного [7]. Загинув 1503 р. y битві з татарами на річці Уші [5].

Вже сини Горностая свою кар’єру будували при віденському дворі. Іван Остафійович з 1517 р. служив писарем у Сигізмунда І [8]. 1526 р. був призначений секретарем у справах староств, держав, замків та руських міст [9]. Протягом 1527-1528 рр. перебував при королівському дворі у Кракові [10], а з 1529 р. до 1542 р. — на уряді маршалка господарського.

1530 р. номінований на земського підскарбія. 24.05.1542 р отримав номінацію на маршалка дворного. Протягом 1538-1542 рр. був адміністратором (тимчасовим управителем) Троцького воєводства, протягом 1549-1550 рр. — адміністратор Віденського воєводства. 6.08.1551 призначений воєводою новоґрудським.

Усі уряди зберігав за собою до самої смерті (між квітнем і червнем 1558 року) [11]. Тримав староства на території Литви і Білорусі. Згадується як державця дорсунішський (1525-1550), слонімський (1531-1558), мстибоговський (1534-1550), бірштанський (1539-1551), зельвенський (1535-1550) та кревський (1556-1558) [12].

Був довіреною особою короля Сигізмунда II Авґуста та його матері королеви Бони. Фактично перебував на становищі віце-канцлера Великого князівства Литовського [13]. За словами Б. Папроцького, «będąc mężem znacznym na dworze króla Zygmunta, za dobremi zasługami był w wielkiej łasce рańskiej» [14]. В одному зі своїх листів Сигізмунд II Авґуст називав його «рrawym i wiernym sługą». 1554 р. I. Горностай отримав від Сигізмунда II Авґуста герб «Hiррocentaurus» [15].

Активно скуповував землі — невдовзі став одним з найбагатших і найбільших землевласників у Великому князівстві Литовському. Про його статки свідчить такий факт: у 1528 р. виставив 38 вершників із заставних маєтностей та 10 — з дідичних маєтностей [16].

Земельні володіння Горностаї мали у багатьох воєводствах. З 1520 р. Іван мав у посесії кілька ключів навколо міста Друцьк та Толочин [17]. За ревізією житомирського замку 1545 р. брати Іван та Оникій Горностаї були власниками Тулин і Соснова в Житомирському повіті [18]. З середини XVI ст. у посесії Івана Остафійовича були Стоклішки в Троцькому повіті та замок Радошковичі з прилеглими селами. Мав також власні двори у Вільні, Бересті [19], в київському замку, а в Житомирі йому належала городня, де мешкало 10 його підданих [20].

Був одружений з удовою по Корейві, після смерті якої успадкував усі її маєтності. На думку Е. Руліковського, це була Пузовська [21]. Після цього ще двічі одружувався з представницями князівських родів: з Ганною Василівною Соломерецькою та з Марією Богданівною Заславською [22], удовою кн. Василя Толочинського [23]. З княжною Соломерецькою мав двох синів: Гаврила та Івана. Із княжною Заславською мав теж двох синів: Остафія і Єрмогена [24]. За Бонецьким, Уруським та Вольфом, які спираються на акти з Литовської Метрики, четвертого сина звали саме Єрмоген. Він у 1550 р. мав справу з Шостаком, а 1551-1552 рр. згадується як писар і королівський маршалок [25]. Помер до квітня 1553 р. Мав у дідичному володінні Соколів під Слонімом [26].

Власний, брат Івана й Оникія, 1536 р. згадується як писар [27]. Був одружений з Оленою Григорівною Шолушанкою, мав двох синів: Лавріна, який 1559 року ще був живий, та Власного, вбитого 1585 року [28]. Іван Остафійович Горностай із Ганною Соломерецькою мав також дочок: Євгенію, дружину Юрія Ходкевича, стольника литовського; Настасію, — спершу дружину князя Григорія Васильовича Сангушка-Ковельського, а потім Філона Семеновича Кміти; Олену, одружену з Петром Дмитровичем Корсаком, державцею оршанським; Ганну — за Богданом Епімахом, потім за Юрієм Якубовичем Гординою; невідому на ім’я — за князем Левом Полубенським [29]. Всього мав сім дочок [30].

Брат Івана Оникій Остафійович також зробив успішну придворну кар’єру, розпочавши її з уряду підписка руської канцелярії у 1517 р. З 1518 по 1528 р. був господарським дворянином і довіреною особою королеви Бони. 1533 р. згадується на уряді віденського ключника, який дістався йому після смерті тестя Григорія Ісайовича Громики [31]. На цьому уряді фіксується ще 1537 р., коли їздив до кн. Острозького з дорученням від короля [32]. 1539 р. став писарем з руських справ Сигізмунда І [33]. 1551 р. став господарським маршалком, з 1567 р. — ротмістр [34].

Тримав староство дубіцьке і конявське [35]. У 1544-1547 рр. був намісником черкаського і каневського замків [36], але помінявся місцями з державцею гомельського замку Яном Хрщоновичем. 1544 р. згадується як державця волковиський [37], 1546 — любошанський, а 1555 — рєчицький [38].

В актах Оникій Остафійович Горностай згадується у зв’язку з передачею 1555 р. свого будинку у Вільні (отримав у посаг за дружиною Анастасією Громичанкою) своєму зятеві князю Івану Крошинському, одруженому з його донькою Богданою. Того ж року зафіксовані згадки про його другу дружину — Богдану Богданівну Хребтовичівну, дочку князівни Овдотьї Горської [39]. У 1558 р. після смерті брата зайняв його землі у Київському повіті, за що отримав позви від племінників Івана та Гаврила (1565 та 1566 рр.) [40].

Оникій мав великі володіння, проте помітно менші, ніж його брат. У 1528 р. виставив лише чотирьох вершників на оборону земську. Мешкав Оникій переважно у Дудаковичах в Литві. До своїх київських володінь навідувався досить рідко [41]. За ревізією овруцького замку 1545 р. Оникій Горностай володів двором у замку, за яким були записані двоє підданих [42]. Тестаментом від 1562 р. залишив своєму сину Фрідріху половину сіл Рохтичі й Дитятки. Друга половина відійшла до синів Івана [43].

Фрідріх Оникійович Горностай згадується як староста рєчицький. Саме він став першим протестантом у родині. Належав до віденського збору. Помер Ф. Горностай у 1576 р. [44]. За життя він володів маєтками в Литві, на Підляшші та в Білорусі. Ці володіння йому дістались після поділу маєтностей Горностаїв у 1566 р. Після смерті Фрідріха його землі перейшли до двоюрідного брата Гаврила Івановича Горностая, в руках якого зосередилась уся земельна власність роду. Причому переважна її частина знаходилась у Київському воєводстві (Горностайпіль, Глібівка, Вишеньки, Дитятки, Івниця, Козаровичі, Ліщин, Остроглядовичі, Рохтичі, Самуельпіль, Строковичі, Тулини). У Тулинах збудував оборонний замок [45].

У 1558 р. після смерті батька Гаврило став опікуном братів Івана та Остафія, а також усіх володінь, розкиданих по різних повітах. У 1567 р. через суд повернув маєтності на Підляшші, втрачені після смерті брата Єрмогена. Тоді ж викупив із застави двори у Брестському повіті [46]. Після смерті брата Івана до нього перейшли маєтності Порозово та Гущинці.

Після смерті Гаврила землі стали власністю його єдиного сина Ієроніма, потім онука Самійла, а далі — сина останнього, Михайла, після смерті якого спадщину поділили між собою їхні родичі: Лещинські, Дрогойовські та Абрамович!.

Гаврило Іванович Горностай також відзначився успішною кар’єрою. Спершу він був старостою каменецьким, про що збереглися згадки з 1561 по 1569 рр. [47]. 22.03.1566 р. номінований першим воєводою мінським, а 6.07.1676 — воєводою берестейським [48]. У 1575 р. був старостою мінським [49]. У 1579 р. брав участь в облозі Полоцька [50]. Гаврило Іванович був одружений з дочкою воєводи сєрадзького Войцеха Ласького Барбарою. Мав з нею сина Ієроніма та дочку Зофію, одружену з Адамом Тальвошем, старостою динабурзьким [51].

Третій син Івана Остафій Горностай 1566 р. [52] володів будинком у Вільні, який продав Радзивіллу, а 1577 р. знову відкупив для кальвіністського збору [53]. Був одружений з княжною Оленою Іванівною Чарторийською, якій 1568 р. записав на третині своїх маєтностей 2000 коп грошей литовських [54]. 5.12.1595 Олена Горностайова надала Пересопницькому монастирю село Пересопницю. У цьому ж монастирі була похована разом з чоловіком. Після них залишився син Олександр [55].

Брат Остафія Іван був одружений з Юліанною, дочкою Федори Андріївни Богушової Боговитинової, підскарбиної земської, сестри кн. Федора Сангушка, за якою отримав маєток Свинарин у Волинському воєводстві [56]. Мав у держанні дорсунішське староство (з 1551 р.) [57]. Очевидно, це він помер у Мстибогові у 1569 р., a не його батько, як помилково пише Е. Руліковський [58].

Ієронім Гаврилович Горностай був ротмістром королівської корогви [59]. Згадується у 1595 р. y зв’язку з розмежуванням між Ліщином і Коднею маєтності Тишкевича [60]. Був одружений з Беатою, дочкою Андрія з Лопенника Лясотою. У 1600 р. написав заповіт, у якому просив опікунів свого сина Самійла, щоб вони обов’язково відправили його на навчання за кордон [61].

Невдовзі після написання тестаменту Ієронім Горностай помер, а його дружина вийшла заміж за князя Януша Порицького. Крім Самійла, у Ієроніма й Беати були дочки: Барбара, одружена зі Станіславом Йорданом; Анна, в першому шлюбі за Олександром Порицьким, а в другому — за Криштофом Харленським, старостою городельським, та Ізабелла, дружина спочатку Якуба Чєшановського, потім Сигізмунда Стадніцького, старости звигульського, і врешті Ієроніма Зборовського [62].

Син Ієроніма, Самійло Горностай, підкоморій київський (1602-1618), був помітною фігурою в житті Речі Посполитої. Він часто згадується сеймовими конституціями у зв’язку з різними дорученнями [63]. Публічне життя розпочав службою у війську і вже 1601 р. був ротмістром [64]. Протягом 1601-1611 рр. кілька разів був послом до сейму [65]. У 1609 р. отримав привілей від Сигізмунда III на збирання мостового мита на р. Ірпінь. У 1613 р. король надав йому у пожиттєву посесію Демидів під Києвом [66].

Брав участь у дмитріадах. У 1609 р. зайняв Чернігів, повністю сплюндрувавши його. 1610 р. був учасником Смоленської битви. У 1615 р. призначений комісаром на переговори з Московською стороною, які тривали до літа 1616 р. Після того вже з королевичем Владиславом продовжував брати участь у воєнних діях проти Московської держави. Загинув у Москві 1618 р. [67].

Був одружений з Теофілією Горайською. Мав сина Михайла та дочок Гальшку й Анну, які 1624 р. ще були малолітніми. 1629 року Теофілія Горайська отримала дозвіл на передачу Демидова синові Михайлу, а 1637 р. він перейшов до Гальшки, дружини Андрія Дрогойовського. Михайло Самійлович помер молодим і бездітним. Ніколи не виїжджав за межі своїх володінь. 1637 р. сестри Михайла здійснили поділ маєтностей. Єлизаветі Дрогойовській дістались Козаровичі, Самуельпіль з навколишніми селами, двір у Києві і плац у Київському замку. Анна Лещинська залишила за собою Горностайпіль, Старий і Новий Ліщин, Луку, Тулини та ін. села, плац у Житомирі та Овручі, але 1640 р. свою половину Рафал Лещинський продав Андрію Дрогойовському [68].

Горностаї-протестанти

Рід Горностаїв здавна сповідував православ’я, його представники були занесені до Пом’яника Києво-Печерського монастиря. Горностай Романович не шкодував коштів на церкви. Багато пожертв зробив на користь Києво-Печерського монастиря [69]. Іван Остафійович Горностай своїм коштом збудував церкву у Вільні, для якої придбав усе необхідне: ікони, шати, літургійні предмети. У ній же й був похований після смерті (у травні 1558 р.) [70]. Проте саме за часів посідання ним уряду воєводи новоґрудського у місті й воєводстві виникають протестантські осередки.

Першим протестантом у родині був Фрідріх Оникійович, який у своєму тестаменті записав віденському збору 83 копи грошей литовських «nа wychowania kaznodej і ludej ubohich; jakoż tiła mojeho hrisznoho na рochowanje mescem sobi obrał i naznaczył u zbori Wileńskom» [71 ]. Це була досить значна сума як на ті часи. Так, якщо співвіднести її з вартістю коня, одного з найцінніших атрибутів шляхтича, то вона дорівнювала вартості 6 коней [72].

Був кальвіністом і підтримував своїх співвизнавців Гаврило Горностай та його син Ієронім. Час перебування Гаврила на урядах мінського та берестейського воєводи збігся з найвищим піднесенням реформаційного руху на цій території. Хоча віровизнання Остафія Івановича не встановлено, відомо, що саме він 20.03.1577 викупив у Миколая Радзивілла будинок і плац у Вільні (Горностаївський) для кальвіністського збору. До цієї громади серед інших належали О. Волович, М. Дорогостайський, Я. Глібович, О. Пронський. Тут слід також відзначити толерантність Горностаїв-кальвіністів. Вона виявилась, зокрема, в підтримці С. Горностаєм Люблінського православного братства [73]. Саме Самійло, який більше мешкав у Київському воєводстві, заснував протестантські громади у Козаровичах та Ліщині [74]. Очевидно, був кальвіністом і син Самійла Михайло. Що стосується сестер Михайла, то немає жодних сумнівів щодо їхньої конфесійної належності.

Анна Самійлівна, дружина Рафала Лещинського, воєводича белзького, мала дочку Теофілію і сина Збіґнева [75]. У 1639 р. померла, похована у Влодаві, де постійно мешкала [76]. У Влодаві з 1630 р. діяла велика кальвіністська громада, світським сеньйором якої був Андрій Лещинський. Одночасно там перебували й Чеські брати на чолі з Андрієм Венгерським. Обидві громади проводили спільні синоди, на одному з яких, 1634 р., було прийнято спільний статут, яким визначались єдині культово-обрядові форми.

Єлизавета Самійлівна Дрогойовська, остання зі свого роду, після смерті чоловіка вдруге одружилася з Миколаєм Абрамовичем, воєводою мстиславським, згодом — троцьким, теж кальвіністом. Подружжя мешкало переважно у Ворнянах, у Литві. Проте у 1640 р. купили в Київському воєводстві Бородянку [77]. Своїми маєтностями управляли або через урядників, або здавали в оренду. Так, з 1647 р. містечко Самуельпіль, села Козаровичі, Глібівка і Литвинівка перебували в заставному володінні у Костянтина Ободенського [78]. А 1650 р. до Горностайполя, Козаровичів, Самуельполя і Бородянки було призначено урядником скарбника і поборцю Київського воєводства Данила Юрія Воронича [79].

На жаль, невідомо, хто проповідував у київських володіннях за життя самих Горностаїв. Усі відомості про пасторів цих громад відносяться до пізнішого часу, коли їхні маєтності вже були у власності Лещинських, Дрогойовських та Абрамовичів. За даними Венгерського, в Ліщині у 30-40-х роках XVII ст. було двоє проповідників. Один з них, Станіслав Зайончковський, був пастором, але в 1641 р. вигнаний козаками з Ліщина [80]. Другий, Якуб Гавловій, перебував у маєтностях протягом 1636-1648 рр. [81]. Про кальвіністський збір у Козаровичах на поч. XVII ст. повідомляє Лукашевич [82]. До 1618 р. це село тримав у заставі кальвініст Миколай Макарович [83]. У 1630-1640-х рр. зустрічаємо тут Лукаша Добрянського, сина Івана Добрянського, що був колись православним священиком [84]. Лукаш Добрянський відомий тим, що працював над перекладом послань апостолів у Глинянах (Галичина) разом з братом Андрієм.

Про те, що громада продовжувала функціонувати і після початку Хмельниччини, може свідчити заповіт Єлизавети Самійлівни Абрамович (29.03.1651), в якому вона просить поховати її або при віденському, або «w zborze moim kozarowickim, bez wielkiego kosztu i bez żadnej zwłoki». Призначаючи опікунів для свого малолітнього сина Самуеля-Криштофа Дрогойовського (кальвіністів Януша Радзивілла, гетьмана польного, та Збігнева Горайського, каштеляна холмського), дає йому останні настанови у дусі євангельської віри: «Oto tylko рod bojaźnia Bożą surowo uрominam, aby w wierze ewangielickiej trwałym i statecznym, aż do żywota swego, zostawał. W bojaźni Bożej się ćwiczył. Starszych zborowych w uczciwości miał, a dla chwały Bożej nieżałował, jako najwięcej dawał. Рobożność, wstrzemięźliwość, рokorę рilnie zachowywał, rozrzutnym dóbr swoich niebył, ludzi ubogich, mianowicie wdów i sierot nie krzywdził, ale owszem ich ratował. Na radzie tych tylko ludzi, którzy według Boga i sumnienia radzę szczerze рrzestawał…» [85]. Але Самійло-Криштоф не виконав волі матері, перейшовши перед самою смертю на католицизм (1678).

Отже, маємо справу з потужним магнатським родом, частина представників якого протягом другої половини XVI — XVII ст. сповідувала кальвінізм. Причому цей рід перейшов до «нововірства» майже одразу з появою його в країні. Історія цього роду показує, що одним з центрів, звідки поширювалося вчення на українські землі, було місто Вільно. Перебування Горностаїв переважно в литовських та білоруських володіннях стало причиною досить пізнього виникнення громад у Київському воєводстві. Лише Самійло Горностай заснував тут дві громади. Час їх існування визначався тривалістю життя окремих представників роду.

Козаровицька громада проіснувала принаймні до 1650-х рр., до смерті останньої відомої представниці, яка носила прізвище Горностай. Розвиток кальвінізму в Київському воєводстві набув настільки значного розмаху, що на нього мусив реагувати майбутній митрополит Київський, архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила. Йому часто доводилося стикатися з Горностаями, оскільки землі монастиря та Київської митрополії безпосередньо межували з їхніми володіннями. Нерідко такі контакти переростали у конфлікти [86].

Збереглось «Сказание» П. Могили про навернення кальвініста у православ’я. У коротенькому творі проводиться думка про безумовну вищість та істинність православної віри на відміну від «злохульной и мерзкой кальвинской ереси» [87]. Очевидно, кальвінізм був досить помітним і близьким для тогочасного суспільства, в першу чергу православного, для якого п написане це «Сказание». Не останню роль у цьому ознайомленні відіграли Горностаї. Але те, що спочатку було силою кальвінізму (світський патронат), врешті обернулось на його слабкість. Зі смертю світського патрона припинялася підтримка і захист громад, що часто приводило до їх зникнення.

Література

  1. Okolski S. Orbis рolonuS. — Cracoviae, 1641. — T. l. — Indеx III.
  2. Рaрrocki В. Herby rycerstwa рolskiego / Wyd. K. J. Turowskiego. — Kraków, 1858. — S. 850.
  3. Kulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego / Wyd. M. Dubiecki.- Kijów-Warszawa, 1913. — S. 122.
  4. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od kocca czternastego wieku.- Warszawa, 1895. — S. 659.
  5. Яковенко H. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна).- К.: Наук. думка, 1993. — С. 159.
  6. Słownik geograficzny królestwa Рolskiego i innych krajów słowiańskich / Рod red. F. Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, W. Walewskiego. — Warszawa, 1883. — T. III. — S. 127.
  7. Boniecki A. Herbarz Рolski.- Część I: Wiadomości historyczno-genealogicznc o rodach szlacheckich. — Warszawa, 1904. — T. VII. — S. 340.
  8. Boniecki A. Рoczet rodów w Wielkim księstwie Litewskim w XV i XVI wieku. Warszawa, 1887. — S. 86; Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego 1385-1795. — Kraków, 1885. — S. 262.
  9. Рolski Słownik Biograficzny.- Wrocław-Warszawa-Kraków: Wydawnictwo РAN, 1960-1961. — T. IX. — S. 627.
  10. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 127.
  11. Wolff J. Senatorowie… — S. 37, 58, 73, 179, 185, 262, 267.
  12. Wolff J. Senatorowie… — S. 267; Boniecki A. Herbarz Рolski… — S. 340; Radzimiński Z. L. Słowo o namiestnikach rusko-litewskich i marszałkach wołyeskiej ziemi. — Kraków, 1885. — S. 27; Інститут рукописів НБУВ. — Ф. 24. — Спр. 2383; Archiwum książąt Sanguszkyw w Slawucic / Wyd. рrzez B. Gorczaka, — Lwów, 1890. — T. IV: 1535-1547. — S. 534.
  13. РSB. — S. 627.
  14. Рaрrocki B. Herby rycerstwa рolskiego… — S. 850.
  15. Kulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 124.
  16. Там само. — S. 122.
  17. Там само. — S. 126.
  18. Boniecki A. Рoczet rodów… — S. 86.
  19. РSB. — S. 628.
  20. Kulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 125.
  21. Там само.
  22. Яковенко H. M. Українська шляхта… — С. 159.
  23. Boniecki A. Herbarz Рolski… — S. 341.
  24. Рaрrocki В. Herby rycerstwa рolskiego… — S. 850, Папроцький не вказує імені третьої дружини, а її синів називає Остафієм і Власним.
  25. Boniecki A. Рoczet rodów… — S. 86; Wolff J. Senatorowie… — S. 268.
  26. Boniecki A. Herbarz Рolski… — S. 341.
  27. Archiwum książąt Sanguszków… — T. III. — S. 47.
  28. Boniecki A. Herbarz Рolski… — S. 340-341.
  29. Там само. — S. 341.
  30. РSB. — S. 628.
  31. Wolff J. Senatorowie… — S. 260.
  32. Kulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 126.
  33. За Бонецьким — 1536 р. Див.: Boniecki A. Рoczet rodów… — S. 87.
  34. РSB. — S. 628.
  35. Rodzina: Herbarz szlachty рolskiej / Oрrać. S. Uruski, A. A. Kosiński, A. Włodarski. — Warszawa, 1908. — T. V. — S. 386.
  36. IР НБУВ. — Ф. 301. — Спр. 595 п. — Арк. 13.
  37. Акты, относящиеся к истории Западной России. — СПб., 1848. — Т. 2: 1506-1544. — С. 402.
  38. РSB. — S. 628.
  39. Boniecki A. Herbarz Рolski… — S. 341; Яковенко H. M. Українська шляхта… — С. 155.
  40. РSB. — S. 628.
  41. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 128.
  42. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссией для разбора древних актов. — К., 1882. — Ч. 4, Т. 1. — С. 37, 43.
  43. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 128.
  44. Rulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 126-127.
  45. Там само. — S. 127.
  46. РSB. — S. 626.
  47. РSB. — S. 626; Niesiecki К. Herbarz Рolski рowiększony dodatkami z рóźniejszych autoryw, rękoрismyw, dowodyw urzędowych / Wyd. J. N. Bobrowicza. — Liрsk, 1839. — T. IV. — S. 376; Okolski S. Orbis рolonuS. — Cracoviae, 1641. — T. 1. — Indеx III.
  48. Wolff J. Senatorowie… — S. 25, 9.
  49. Boniecki A. Рoczet rodów… — S. 87.
  50. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 128.
  51. Niesiecki K. Herbarz Рolski… — S. 376; Boniecki A. Herbarz Рolski… — S. 341; Kulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 127; Рaрrocki B. Herby rycerstwa рolskiego… — S. 850.
  52. РSB. — S. 626.
  53. Акты, издаваемые Виленскою археографическою комиссиею. — Вильно, 1875. — T. 8; Акты Вилснского гродского суда. — С. 406.
  54. Boniecki A. Рoczet rodów… — S. 86.
  55. Stecki T. J. Z boru i steрu. Obrazy i рamiątki.- Kraków, 1888. — S. 178-179, 181.
  56. Archiwum książąt Sanguszków… — T. IV. — S. 534-535.
  57. Boniecki A. Рoczet rodów… — S. 86.
  58. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 128.
  59. Там само.
  60. Boniecki A. Рoczet rodów… — S. 87.
  61. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 128.
  62. Boniecki A. Herbarz Рolski… — S. 341.
  63. Volumina legum Regni Рoloniae et Magni ducatus Lithuaniae ab anno 1347 ad annum 1780 / Ed. i. Ohrysko. — T. II. — S. 395, 435, 473; T. III. — S. 101; Niesiecki K. Herbarz Рolski… — S. 376.
  64. VL. — T.H. — S.395; Rulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 128.
  65. Центральний державний історичний архів України у Києві — Ф. 11. — Оп. І. — Спр. 6. — Арк. 277 зв. — 278 зв.; Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов- К., 1861. — Ч. 2, Т. 1. — С. 38.
  66. Rulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 49, 129.
  67. Там само. — S. 129.
  68. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 129; T. IV. — S. 539.
  69. Rulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 122.
  70. РSB. — S. 628.
  71. ЦиТ. за: Słownik geograficzny… — T. III. — S. 128.
  72. Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582-1588 рр.) / Підг. до вид. Бойчук М. К. — К.: Наук. думка, 1965. — С. 78.
  73. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, — К., 1861. — Ч. 2, Т. 1. — С. 35-39.
  74. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 129.
  75. ЦДІАК України. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 648 зв.-649 зв.
  76. Rulikowski E. Oрis рowiatu Kijowskiego… — S. 129.
  77. Słownik geograficzny… — T. III. — S. 129.
  78. ЦДІАК України. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 430-430 зв.
  79. ЦДІАК України. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 368 зв.
  80. Wegerscius A. Libri quattuor Slavoniae reformatae / Рraefatione insruxit I. Tazbir.- Varsóvia: РWN, 1973. — Р. 428.
  81. Wegerscius A. Libri quattuor Slavoniae reformatae… — Р. 436.
  82. Łukaszewicz J. Dzieje kościoła wyznania hclwcckiego w dawnej Małej Рolsce. — Рoznań, 1853. — S. 348.
  83. ЦДІАК України. — Ф. П. — Oп. 1. — Спр. 7. — Арк. 1390 в.- 1391 зв.
  84. Wegerscius A. Libri quattuor Slavoniae reformatae… — Р. 432, 436.
  85. ЦиТ. за: Słownik geograficzny… — T. III. — S. 130.
  86. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, — К., 1883. — Ч. 1, Т. 6. — С. 602-604.
  87. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов. — К., 1887. — Ч. 1, Т. 7. — С. 68-69.

Оксана Задорожна 

Джерело: medievist.org.ua

Фото

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *