В Мелитополе презентуют выставку, посвященную юбилею Реформации
14.08.2017
5 «Sola» Реформації. Богословські принципи гетерогенного протестантизму
15.08.2017

«Раніше я не міг терпіти вчителів, але Бог покликав мене їм служити», — Анатолій Калюжний

Анатолій Калюжний — засновник культурно-просвітницького центру «Нове життя».

Пасторе, де Ви вчилися і як зрозуміли, що наука і освіта відіграють важливу роль у житті суспільства?

Я страшно ненавидів радянську школу. З першого класу директор сказав учительці: це є дитина віруючих батьків, мусиш зробити усе, щоб вибити ці дурниці з його голови.

Я любив вчитися, але ненавидів вчителів. Бо, наприклад, по історії мені сказали: «Як би ти не вчився, ти більше трійки не отримаєш, бо ти ж християнин, ідеологічний ворог нашої держави».

З музичного училища, куди я вступив, мене витурили, бо поставили умову: або церква, або освіта. В інституті мені не дали вчити філософію, питали: «Як ти, не комсомолець, сюди потрапив?»

Потім я потрохи вчився в багатьох духовних закладах. Однак мушу констатувати, що в радянські часи створювали умови, щоб віруючі не мали освіти, щоб можна було сказати: «Подивіться на Церкву, хто там. Одні темні і неосвічені люди».

Однак Бог має почуття гумору. Якби мені хтось сказав, що я в майбутньому буду служити вчителям, я б не повірив. Пам’ятаю, у 1978 році, після армії, я зустрів свого директора школи, Ганну Григорівну. Вона багато зробила мені болю під час навчання, принижувала. Однак тепер я був уже дорослим хлопцем, що відслужив у армії, був посвяченим християнином, і це була інша розмова. А вона вже була старенька… Думаю, Бог дав цю зустріч не випадково. Все в житті змінюється.

Ми створили громадську організацію, духовно-просвітницький центр «Нове життя», який потім створив церкву. Було дивно,що 70% людей, що прийшли у церкву, були з вищою освітою. Бог покликав мене, без освіти, до освітян. Ми прийшли в школу з освітянською програмою профілактики шкідливих звичок. Ми готуємо фахівців для того, щоб вони працювали в школах. Ця програма діє по всій Україні…

Крім того, ми написали підручник по християнській етиці і вчили освітян, як викладати цей предмет у школі.

Деякий час я був членом Громадської ради при МОН України, впливаючи на директорів і вчителів, навіть підписував їм сертифікати про дозвіл навчати християнській етиці у школі…

Ваша церква збирається в одному з київських найстаріших університетів. Як обрали це місце і як прийняли рішення вести богослужіння українською, «непопулярною для киян» мовою?

Перші сім років наша церква збиралась в Жовтневому палаці, це був офіс КДБ. То був Божий план.

Цікаво, що я живу поруч з університетом. Я бачив,що в цьому університеті на той час була розруха. Я пішов до ректора на прийом і сказав: «Прошу дозволу використовувати ваш зал». Виявилось, він мав дуже гарне свідоцтво від віруючих людей, які зустрічалися йому у житті. Він знав, що це порядні люди. Він дозволив. Ми почали з того, що вимивали цей зал, всі туалети, ми робили ремонт, щоб можна було там збиратися.

Ректор приходив на служіння, слухав і казав: «Все добре, але так хотілося б українською мовою…» Але це було так важко. Російська мова сидить у голові. В родині ми завжди говорили українською, я їздив двома автобусами в українською школу, але проповідував російською…

І ось цікаво. В церкву прийшла дівчина. Її батько був працівником спецслужб і сильним націоналістом. Одного разу він підійшов до мене і каже, я підготував Вам папірець. Почитайте. Я поклав його у Біблію і не читав…

А потім вдома якось прочитав:

«Якщо ти забудеш мову свого народу, то ніж у народ свій встромиш. Тому що мова народу — то дух його. А дух народу — то мова його.

Якщо ти неосвічений і забудеш мову свого народу, то ім’я тобі — раб. Тому що відсутність свідомості є ознака рабства.

Якщо ти освічений і забудеш мову свого народу, то ім’я тобі — негідник, бо купуєш собі добробут собі ціною роду свого» (Ян Чех).

Час від часу нам варто згадувати ці слова».

Коли я прочитав ці слова, то відчув, що роблю щось не те. Я щиро і відверто покаявся перед Богом, що я не так роблю. Перед батьками. Я зрозумів: треба читати українську Біблію, молитися українською мовою. В офісі я теж сказав: «Ми тепер будемо тут говорити українською мовою».

Проповідувати було дуже важко. Однак перед виходом на сцену я щоразу перечитував цей лист, і так не хотілося бути «негідником», що одразу починалася литися українська мова.

І так ми прийшли до рішення вести богослужіння українською, бо це помісна українська церква. Багато людей у Києві обирали нашу церкву, бо тут мова українського народу. Потихеньку ми згортаємо російську.

Багато представників інтелігенції, як науковців, освітян, поетів, письменників, так і духовних пастирів, які відкрито виражали свою позицію, радянська влада закатувала. Як Ви вважаєте, якою зараз повинна бути реакція нашого народу, наших пасторів на те, що було? Чи повинні ми покаятися, як свого часу народ Німеччини розкаявся за злочини Гітлера?

Ви розумієте, я був приголомшений. Мій тесть пройшов Другу світову війну з 1939 року аж до кінця. Років 6-7 назад його знайшли німці, два брати, які теж воювали. Знайшли його за адресою, просили пробачення в нього, і не просто пробачення, але ще й дали йому від себе по 50 євро. Я накрив їм чай, вони спілкувались… То було справжнє примирення. Без сліз не можна було дивитись. Я думаю, мабуть тому Господь і благословляє зараз так Німеччину…

Щодо України. Якщо подивитися на лідерів тих радянських часів, то, по суті, дуже важко було їм не зраджувати…

Наприклад, мене запрошували від церкви вчитися у Великобританії. Але коли КДБ зі мною зустрілися, то сказали підписати певні папери. Я відповів, що нічого підписувати не буду, я вільна людина! Вони тоді сказали, ти в церкві будеш ніхто. І так воно і було. Якщо ти хотів у церкві бути «хто», тебе обов’язково посадять на гачок. І в них було багато методів. Бог їм суддя…

Хтось намагався грати «і вашим, і нашим».

Мій батько, який був старшим пресвітером церкви євангельських християн-баптистів по Києву, казав мені: «Толя, ти друкуєш літературу в підпіллі, займаєшся нелегально молодіжною роботою. Я не повинен це знати. Якщо я не знаю, мені легше сказати «я не знаю, я вперше це чую».

Хтось сидів у в’язниці. Хтось боровся іншим чином. Але я сьогодні не буду засуджувати наших батьків і всіх, хто пішов на компроміс із владою. Але я абсолютно переконаний, що якщо хтось із наших батьків уже і відійшов у вічність, не покаявся у цьому публічно, то це повинні зробити ми, діти. Наше покоління, покоління наших дітей. Тому що усвідомлення і покаяння за той кровавий режим повинно бути. Без цього Бог не зніме прокляття з нашої землі.

І ми це відчуваємо. Бо тут багато пролили крові християн, юдеїв, порядних і інтелігентних людей. І ця кров волає до Бога! І хтось повинен просити пробачення за це. Потрібно, щоб була свідомість і служіння покаяння за це, особливо у тих, батьки яких працювали у КДБ…

Багато таких людей прийшли до нас у церкву саме коли наша церква збиралась у колишньому залі КДБ… Від цього залежить благословення не лише їх, їхніх дітей, але й нашої країни. Від імені держави перші особи країн повинні робити це публічно.

З часів радянської влади в нас залишилося переконання, що наука і релігія — речі несумісні, а тому підіймати в стінах університетів духовні теми неприйнятно. Як ми можемо змінити цю ситуацію?

На великий жаль, в Україні імідж християн не дуже великий. Пересічні люди, наприклад, судять про протестантів по Сандею, Черновецькому, Мунтяну тощо…

Якщо є християни у Верховній Раді, то вони мають бути бездоганні, поза всякими інтригами і корупцією. Вони повинні бути взірцем, щоби вся еліта і народ побачили, що християни мають потужний моральний стрижень. Вони не крадуть, не беруть участі в корупції, бо вони ходять перед Богом.

Якщо цього не буде, але будуть лише скандали навколо церков, то імідж усіх протестантів буде низький. Є позитивна сторона протестантів: ми беремо багато участі в гуманітарних проектах. Чи то військові дії — ми там, капеланське служіння — ми там, шпиталі — ми там з допомогою. Бідні, біженці… Це той рівень, де болить, пече.

Однак в Україні еліті не вистачає духовного спілкування на дуже високому рівні. Я був на кількох молитовних сніданках, де приїжджають сенатори, державотворці високого рівня, вони щирі християни, моральні авторитети. Це був шок для наших депутатів, коли вони це побачили, що молитва і віра може мати місце без фанатизму і дивного поводження людини. Це початок змін. Але цього недостатньо.

Ми вважаємося християнами, але християнство закладають у рамки релігійних традицій і обрядів, а не поведінку людей. Також про наукові докази, апологетику поки мало хто говорить. Я б хотів би, щоб наші науковці більше контактували з науковцями з Заходу, організовували лекції, круглі столи…

Якщо в цій країні християни не створять клімат порядності на всіх рівнях — чи то депутатському, чи то науковому, чи то педагогічному, — то нічого не буде… Християни мають нести світло в суспільство. Але, на жаль, християни легко впадають в ті самі гріхи, що притаманні оточенню. Треба переходити від слів, що я християнин, до діла.

Я дуже активно пропоную в церкві, щоби християни йшли в політику, громадську діяльність: міняли і реформували суспільство. Одна з жінок пішла в місцеву раду, а там — великі мафіозні структури, їй почали погрожувати. Вона каже: «Пастор, що мені робити? В мене двоє маленьких діточок?»

І я зрозумів, що треба створювати громадське коло підтримки таких людей у політиці. Бо якщо ми кидаємо їх напризволяще, то їх там зламають або вони кинуть і підуть геть. Тому я дав їй контакти людей в тих районах, хто може її підтримувати. Треба створювати громадянський рух підтримки людей у політиці. Владу треба контролювати.

Я б виділив кілька рівнів відношення народу до влади:

  1. Як у Росії, коли народ лише просить владу, царя-батюшку: «Допоможи, виріши, зверни увагу». Він захоче — допоможе чи не допоможе.
  2. Коли громадяни можуть протестувати проти влади і казати: «Ми згідні чи не згідні з Вашою поведінкою».
  3. Коли нормальні люди можуть попасти в політику.
  4. Коли народ може нормально контролювати владу на всіх щаблях.

Я не переконаний що я, як пастор, маю йти в політику, але християни повинні йти і змінювати наше суспільство.

Що б Ви порадили пасторам, які хочуть розвинути служіння серед науковців та освітян на рівні своїх церков?

По-перше, треба звільнитися від будь-якого фанатизму. Коли християни є фанатики, їх віра не є розумною чи збалансованою, то люди це відразу бачать.

По-друге, треба навести лад у своїх церквах. Коли пастор буде диктатором, всі процеси закриті — це велика перепона. Коли інтелігентні люди приходять, вони хотіли б бачити в церкві зразок відкритості, демократії, чесності, порядності і посвяченості у служінні.

Коли вони бачать, що пастор контролює касу, його сім’я — гуманітарну допомогу, пастор контролює все, то така людина каже: «Я ж не є наївна».

Нам, пасторам, треба навести лад у собі. Треба, щоб церква була зразком порядності. Ми, пастори, покликані служити. Якщо ми не будемо служити людям, то все — нічого. Деякі пастори хочуть, щоб їм служили і їх на руках носили…

Ісус дав нам зразок: віддав усе, навіть життя, для людей. Тому в Рік Реформації треба переглядати стан церкви, статути, положення церкви, права і обов’язки пасторів.

Чи можна вважати людей у професії місіонерами?

Лікар — місіонер в лікарні, вчитель — місіонер у школі, науковець — в університеті. Звичайно, що кожен має звершувати місію у своїй професії.

Які критерії якості освіти?

Практичність знань. Треба людей вчити жити. Знання повинні мати прикладне застосування. Люди повинні знати, як розпоряджатися грошима.

Я б давав можливість людям вчитися онлайн. На заході це масово. В нас поки ще це недоступно.

Що б Ви порадили читати? Слухати?

Сьогодні треба знати політику, розбиратися у ній. Треба історію читати, нам треба розібратися у тому, що було. Від того залежить, що буде.

В мене таке кредо: я повинен знати що-небудь про все, і я маю знати все про що-небудь.

Треба починати з того, хто ми, українці, чому наша історія така трагічна і в чому помилки наших попередників.

Відомо, що двигуном Реформації були університетські люди. Чи здатні університетські люди реформувати країну сьогодні?

Наша університети закриті для духовних знань. Християнські університети знаходяться десь на узбіччі. Теологія має стати наукою на пострадянському просторі. Коли кількість теологів буде достатньою, щоби впливати, тоді буде якість.

Нам усім треба працювати, щоб теологічні знання були в університетах, бо вони дають людині ідеологічний стрижень. Бо сьогодні ми бачимо, як політики скачуть від однієї партії до іншої: вчора був комуністом, сьогодні став демократом… Чому? Бо в нього немає стрижня.

Стрижень дає справжня віра, знання Бога, наука про Бога. От туди і треба рухатися.

Бесіду вела Ольга Романенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *