В Николаеве отпраздновали День благодарения (ФОТО)
26.09.2017
Відкрита лекція «Реформація на Західній Україні» відбудеться в Києві
26.09.2017

Реформація і Україна

500 років, що минули від початку Реформації в Європі, так і не привели до одностайності в оцінках ролі, значення і впливу її ідей на церковно-реформаційне, суспільно-політичне і духовно-культурне життя європейських країн, в тому числі й України. Проте, усім зрозуміло, що Реформація стала могутнім суспільно-політичним рухом, який не лише привів до виникнення окремої гілки християнства — протестантизму, але й сприяв становленню нових буржуазних відносин, зміні традиційних суспільних цінностей на нові (ініціативність, енергійність, підприємництво, неординарність, партнерство тощо). Вона привела до світського оформлення нового символу віри, важливим чинником становлення в Європі національних культур, де християнство стало здобутком усіх соціальних верств.

Реформація сприяла утворенню в Європі національних держав, які звільнилися з-під влади середньовічної Римської імперії, і дала могутній поштовх цивілізаційному розвитку ряду європейських країн. Класичним зразком таких радикальних змін стала Німеччина, а згодом вони поширилися Західною і Центральною Європою, набуваючи в деяких країнах своєрідних національних форм.

Класична Реформація, зазнавши регіональних трансформацій, поширилася у Польському королівстві та Великому князівстві Литовському, до складу яких входила більшість етнічно українських тогочасних земель. Вона поширилась і територією Трансільванії, до якої входило українське Закарпаття, і зачепила Молдавське князівство, де проживали чимало українців.

Особливістю Реформації в Україні було те, що протестантські впливи із Заходу у вигляді вчень гуситів, «чеських братів», лютеран, анабаптистів, кальвіністів, антитринітаріїв, социніан співпали у XVI — першій половині XVII ст. з необхідністю змін у Православній церкві України. Була й інша специфіка поширення реформаційних ідей на українських землях, яку постараємось визначити.

Лютеранство, або «німецька віра» (так трактувалася в Польщі) не могла знайти численних прихильників серед місцевого населення, оскільки слов’янські народи знаходилися у давньому протистоянні з німцями. Тому воно поширювалося переважно серед німецьких колоністів, які проживали переважно у містах, в тому числі й на українських етнічних територіях: Кросні, Ланцуті, Венгрові, Найдорфі та ін. Прихильність до лютеранства мали і деякі руські шляхтичі в Галичині, але такі факти були поодинокими. Інша ситуація склалася на Закарпатті, де лютеранство знайшло підтримку в угорських землевласників.

Епізодичною було існування на українських землях радикальної течії німецьких реформаторів-анабаптистів. Єдиною громадою була група у м. Володимирі на Волині, яку очолив емігрант з Тиролю Ульрих Штадлер. Але вона проіснувала лише до 1536 року, після чого її прихильники залишили місто [2, с. 24]. Правда, дехто з дослідників зауважив намагання знайти спільні грані дотику між православ’ям і лютеранством, що знайшли своєрідний вплив у діяльності одного із найвідоміших українських латиномовних публіцистів у ХVI ст. Станіслава Оріховського.

У силу своєї більшої універсальності кальвінізм виявився сприятливішим в Україні, як і загалом для Великого князівства Литовського і Польщі, перед якою теж стояли злободенні проблеми обмеження доходів католицького духовенства і духовного суду. Проте, частково добившись своїх вимог, шляхтичі почали втрачати інтерес до Реформації. А роз’єднаність реформаційного табору та гострі дискусії між поміркованими кальвіністами і радикальними антитринітаріями вивів протестантів на маргінес суспільно-політичного і релігійного життя, хоча в якісь мірі був своєрідною модою для шляхтичів або атрибутом шляхетської вільності.

Але найбільше поширення кальвінізм отримав на західноукраїнських землях, які зазнавали найбільшої окциденталізації й полонізації. Це були території Белзького воєводства, Холмщини, Саноцької і Перемишлянської земель, де частка шляхтичів-кальвіністів сягала 25-30%. Поширився кальвінізм також на Волині, Підляшші, Поділлі і Київщині. Одним із найбільших осередків цього віровчення на українських землях було м. Берстя, де з’явилась Радзивілівська Біблія польською мовою, що згодом стала зразком і для Острозької Біблії.

Відомими кальвіністськими центрами в Україні були Дубецьк, Ланцут, Крилов, Панівці та ін. Кожний з них мав свою школу і друкарню, поширюючи освіченість українськими землями. Але наприкинці XVI ст. кальвінізм опинився в стані стагнації, що в першій половині XVII ст. поступово переросло в деградацію. А коли кальвіністи Речі Посполитої надали допомогу шведським окупантам під час шведсько-польської війни, вони самі поставили хрест на подальших можливостях розвитку конфесії. На Закарпатті ж конфесія отримала статус державної, і мала помітну підтримку з боку угорських феодалів та динамічно розвивалася і в XVIIІ ст., аж до Ужгородської унії.

Помітною сторінкою в реформаційному русі на українських землях стала діяльність антитринітаріїв і їхнього різновиду — социніан, ідеї яких поширювали у Польщі італійські емігранти — Леліо Социн, Джорджіо Бландрата, Фауст Социн та ін. Сприяв цьому і розкол у кальвіністській церкві Польщі і Литви, який відбувся на Пйотровському синоді 1565 р. між поміркованим і радикальним крилом.

Розпочали свою діяльність унітарії на українських землях у Хмельнику на Поділлі, де почала функціонувати протестантська школа, згодом у Несвіжі, Лоську, Венгрові, Хорошіві та ін. Саме в останньому населеному пункті Волині унітарій Валентин Негалевський переклав українською розмовною мовою новозавітні книги. Волинь стає головним осередком унітаризму в першій половині XVII ст., на яку припадає другий період розвитку унітарної течії в Речі Посполитій, що отримала назву социніанство.

Ідеологи социніанства були послідовнішими, ніж представники раннього унітаризму в раціоналістичній інтерпретації біблійних текстів, вважаючи, що Біблія, створена Богом для людей, повинна бути зрозумілою людям. Усе, що суперечить людському розуму, не може вважатися Божим одкровенням. Социніани вважали також, що справи релігії і Церкви не повинні належати до компетенцій світської влади. Бо релігія і Церква спрямовують думки, совість і серце людини до благородних вчинків, до внутрішнього добра, що не можна отримати, використовуючи владу насильства. Але віруючий має право захищати себе, навіть користуватися зброєю для відпору нападника.

Таке вчення, особливо моменти, пов’язані з війною, загалом влаштовувало шляхтичів-унітаріїв в Україні, котрим доводилося часто воювати проти турків і татар. Тож ідеологія антитринітаризму швидко поширилась українськими землями з початком XVII ст. Головними социніанськими центрами стали Гоща, Волочиськ, Раків, що став місцем проведення синодів унітаріїв; Киселин, Черняхов, Бабино, Галичани, Дорогостаї, Ляхівці, Тихомль, Шершні, Венгров, Сураж і багато інших. Покровителями социніан на українських землях виступали магнати Немиричі, які належали до найбагатших місцевих землевласників.

Соціальний склад громад унітаріїв на українських землях не був однорідним. Провідна роль у них належала шляхтичам, але членами громад були міщани і навіть деякі селяни. Социніани вели активну пропаганду серед міщан, про що свідчить перший друкований україномовний драматичний твір «Трагедія руська» (1616-1618), розрахований саме на міщан.

В українських громадах унітаріїв діяли деякі відомі ідеологи унітаризму. Серед них передусім слід назвати Симона Будного (1530-1593), Андрія Любенецького (1550-1623), Самійла Припковського (1592-1670), Андрія Вишоватого (1608-1678), Збігнева Морштина (1628-1689), Станіслава Любенецького-молодшого (1628-1675) та ін.

Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького змусила социніан згорнути свою діяльність на українських землях, бо козаки вороже ставилися до неправославних, хоча деякі з них переходили на бік повсталих (Юрій Немирич). А деякі социніанські громади продовжували діяти і після 1648 р. Смертельного ж удару їм завдала не Хмельниччина, а католицька Контрреформація. Вінцем наступу на конфесію стала сеймова постанова 1648 р., що забороняла поширювати дії Варшавської конфедерації, яка гарантувала дисидентам (некатоликам) певну свободу віросповідань. У 1657 р. Ян Казимир заборонив социніанські з’їзди, а 10 червня 1658 р. сейм постановив вигнати усіх социніан з Речі Посполитої.

Отже, діяльність течії унітаріїв на українських землях була розрахована переважно на освічених шляхтичів і міщан, що не дозволило їй охопити широкі маси. Проте саме в антитринітаризмі були помічені спроби синтезувати традиції східного і західного християнства. Не випадково социніанство знайшло найбільшого поширення в Речі Посполитій саме на українських землях, бо його дух виявився прийнятним для української православної шляхти. А полемічні трактати «Лист половця Смери» і «Трагедія руська» писалися социніанами від імені православних. Тобто унітаризм не був чужим явищем в Україні.

Суттєвим був вклад протестантів у культурно-освітню сферу на українських землях, що проявився, в першу чергу, у шкільництві, видавничій і перекладацькій справі, а також літературній і науковій діяльності.

За визнанням більшості дослідників, налагодження і впровадження в життя з другої половини XVI ст. шкільної справи стало важливим здобутком протестантських громад, бо саме в їхніх школах була особлива присутність світського начала. Метою цих шкіл стала не лише пропаганда нововірства, а виховання широко освіченої, ерудованої особистості, готової до активної участі в суспільно-культурному житті соціуму. Мережу шкіл на українських землях мали майже всі протестантські течії, але найбільше їх було серед кальвіністських і социніанських громад. Не вдаючись у глибокий аналіз їхньої діяльності, назвемо лише основні з них.

Серед найвідоміших кальвіністських навчальних закладів виділимо школи в Пінчуві, Ланцуті, Дубецьку, Панівцях, Красноброді, Туробині, Крилові, Бучаві, Влодаві, Біржах, Заблудові, Камянець-Подільському, Слуцьку, Шарош-Потоці та інших містах і містечках.

Високим науковим і освітнім рівнем відзначалися і социніанські школи в Україні. Найвідомішими серед були раківська, гощанська, хмельникська, киселинська та ін. школи.

Протестанти розгорнули на українських землях і активну видавничу діяльність, друкуючи найрізноманітнішу літературу (навіть православну і католицьку) та розповсюджуючи її багатьма містами Речі Посполитої і сусідніх країн. Найбільше протестантських друкарень було у Вільно (вісім), Пінчуві, Несвіжі, Лоську, Кейданах, Ракові, Слуцьку, Лешні, Любечі, Заславлі тощо. Вони відкривалися не лише при школах і зборах, було чимало орендованих або приватних друкарень. Працювали також так звані пересувні друкарні, що належали шляхтичам чи магнатам — протестантським патронам, які час від часу відкривалися у їхніх маєтках. Їх продукція неодмінно потрапляла на українські землі О. Лотоцький писав з цього приводу: «В початках друкарства… Україна та Білорусь зв’язані державною приналежністю… і тісними культурними взаєминами, особливо спільністю тодішньої книжкової мови українсько-білоруської… тому натурально проводили її книжковий друк спільними силами — однаково на території України і Білорусі» [3, с. 99].

Переклади та видання літератури мовою, доступною широким освіченим колам українського суспільства, відігравало важливу роль у його духовному поступі. Хоча шкільна, видавнича і перекладацька практика протестантів була спричинена передусім конфесійною метою, вона мала прогресивне значення як загалом і всі реформаційні ідеї.

Отже, хоча Реформація на українських землях була фактичним маргінальним явищем, її ідеї мали непересічне значення для культурного поступу українського соціуму. Захоплення протестантськими ідеями після укладання Берестейської унії починає спадати. Це було пов’язано як із занепадом протестантизму в Речі Посполитій, так і з посиленням консервативних тенденцій у Православній церкві України, що зазнала змін внаслідок реформ Петра Могили, хоча це була трансформація не в руслі Реформації, а уже в дусі посттриденської епохи. Правда, зерна, посіяні протестантськими ідеями, все ж таки дали результати і сприяли внутрішньому реформуванню православ’я в Україні.

Література

  1. Балух В. Реформація: стрес чи прогрес? // Протестантські церкви у контексті вітчизняної історії та суспільних трансформацій (до 500-ліття Реформації): Матеріали IV Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Тернопіль, 26-27 квітня 2017) / За заг. ред. Е. Бистрицької (гол. ред) та ін. — Тернопіль-Київ: ФОП Осадца Ю. В., 2017. — С. 306-316.
  2. Історія релігії в Україні: у 10-ти т. — Т.5 Ранній протестантизм / За ред. П. Яроцького. — К.: Світ знань, 2002. — 424 с.
  3. Лотоцький О. Українське друковане слово // Українська культура: лекції / За ред. Д. Антоновича. — К.: Либідь,1993. — С. 98-111.
  4. Любащенко В. Історія протестантизму в Україні. — Львів: Просвіта,1995. — 350 с.

Василь Балух

Суспільні детермінанти взаємодій у міжконфесійному просторі України: теорія та практика (до 500-річчя Реформації) : Матеріали Міжн. наук.-практ. відео-конф. 18-19 травня 2017 р.

Джерело: ure-online.info

Фото

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *