Особливості прояву духовної традиції лютеранства в музичному мистецтві Західної Європи
14.10.2016
«Православна Реформація» у Київській митрополії: за і проти
14.10.2016

Релігійна еліта України ренесанс-реформаційної доби

Елітою є особи, які активно, творчо і поступально-прогресивно діють в усіх сферах суспільного життя. Головним змістом епохи середини XVI — середини XVII ст. був перехід від східнохристиянського до ренесанс-реформаційного типу культури, здійснюваний переважно шляхетською лицарською верствою в Україні.

Проблема всякого розвитку — це, передусім, проблема історичного суб’єкта — діяча, тобто творчої еліти, її створення, формування, освіти. Епоха середини XVI — середини XVII ст. в Україні отримала належне дослідження у вітчизняній історіографії. Освітній культурно-історичний процес XVI-XVII ст. добре висвітлений у працях К. Харламповича, О. Левицького, М. Грушевського, І. Огієнка, С. Подокшина, Я. Ісаєвича, М. Крикуна, М. Ковальського, І. Мицька, Н. Яковенко, В. Микитася та інших [1].

Історіографія ренесанс-реформаційної доби

Існують різні тлумачення змісту даного періоду. Російська історіографія розглядала головний зміст епохи як боротьбу між східнохристиянським православ’ям і західним католицтвом і уніатством, яке увінчується приєднанням України до Росії.

Польська історіографія дивилася на цей рух як на здійснення культурницької місії Польщі в Україні, твердила про те, що саме польське панування принесло і розповсюдило в Україні досягнення західноєвропейської ренесанс-реформаційної культури.

Радянська історіографія розглядала зміст періоду як соціальну і національно-визвольну боротьбу народних мас проти польсько-католицької магнатської експансії.

Перехідний період та творча еліта

Безумовно, це мало місце, але не визначало повністю суть, зміст і скерованість історичного процесу на цьому відтинку часу. Головним змістом епохи XVI-XVII ст., на нашу думку, був перехід від східнохристиянського давньоруського типу культури до ренесанс-реформаційного, і ці здобутки поширювалися вітчизняною шляхтою, магнатерією, духовенством, українськими освітніми центрами та їх діячами. Або, іншими словами, зміст епохи визначали не так соціальні, як культурницькі чинники.

Якщо є перехідний розвиток, то виникає проблема визначення діяча, суб’єкта історії або т. з. творчої еліти. Ототожнення суб’єкта з народними масами є занадто загальним. Звичайно, перехід до нового типу культури здійснюється усіма верствами: селянством, ремісництвом, які несли на собі основний тягар матеріального виробництва, шляхтою, духовенством, магнатерією. Але кожний період має свою провідну діяльнісну верству. Таким було у княжий період IX — середини XIV ст. давньоруське боярство, середини XIV — середини XVI ст. — можновладне панство. Одночасно зростала питома вага шляхти, яка приходить до влади із створенням Речі Посполитої.

На нашу думку, головним діячем, творцем і впроваджувачем ренесанс-реформаційної культури в середині XVI — середині XVII ст. була шляхта. І лише з першої половини XVII ст. її поступово заступає козацтво, історична роль і місія якого мали дещо інше скерування.

Проблема формування творчої елітарної верстви аналізується нами через діяльність культурно-освітніх центрів. Оскільки у XVI — XVII ст. відбувається перехід до ренесанс-реформаційного типу культури, то саме освітні осередки мусили б відіграти роль організатора, культурно-спрямовуючої сили, творчого осередку, поширювача нового типу культури.

Найбільш повно теорії еліти розкриті у таких мислителів, як А. Тойнбі, Ж. Гобіно, А. Бергсон, В. Парето, Г. Моска, О. Шпенглер, Х. Ортега-і-Гассет, Й. Гойзінга, Д. Мальро, В. Липинський [2]. Провідною для нас є думка А. Тойнбі про те, що елітою суспільства є люди, які активно і творчо діють в усіх сферах суспільства. На наш погляд, саме ця концепція є найбільш обґрунтованою і всеохоплюючою в історико-соціологічній літературі. Ми також використовуємо положення концепції В. Липинського про провідну роль лицарської шляхетської верстви в Україні середини XVI — середини XVII ст.

Формування творчої еліти України

Провідна верства, творча еліта України виховувалася і здобувала освіту, духовно зміцнювалася у таких осередках, як Миляновицькій (б. 1568-83 рр.), Заблудівській (б. 1569 р.), Слуцькій (б.1580 р.), Острозькій (б. 1576 р.), Львівській (1785 р.), Київській братській (1615-16 рр.), Луцькій (1616 р.), Києво-Могилянській (1632 р.) та в єзуїтських, протестантських школах. В даній статті ми розглянемо роль протестантських шкіл у формуванні творчої еліти України середини XVI — середини XVII ст.

У мережі протестантських шкіл була створена найпередовіша на той час система педагогіки, яка суттєво вплинула на формування творчої еліти в Україні середини XVI — середини XVII ст. Історія протестантизму в Україні, особливо освітня діяльність його громад, книгодрукування, послідовна боротьба з експансією католиків, проповідь найпередовіших на той час раціоналістичних філософських ідей — це невід’ємна частина історії культури нашої країни.

Поширення протестантських ідей на території України

Ренесанс-реформаційна культура середини ХVI — середини XVII ст. і просвітницька культура середини XVII — середини XVIII cт. наклали відбиток на всі сфери суспільного життя, на людей, їх прагнення, думки, мову, звичай, побут, моду, на філософські напрямки. Вплив ренесанс-реформаційної і просвітницької культур виявився найглибше не через прямі впливи протестантизму, а опосередковано, в усіх галузях суспільного життя. Виключно великою є роль соцініан та інших протестантських громад у розвитку освіти та друкарства в Україні, їх внесок у художню культуру.

З 1520-х рр. протестантські рухи та ідеї поширюються в Україні спочатку серед міських, бюргерських верств. З 1530-х рр. вони розповсюджуються і серед шляхти. Цьому сприяє ліберальне ставлення королівського двору Сигізмунда I і Бони Сфорца, а також покровительство магнатів Миколи Радзивіла Чорного — великого канцлера литовського і Миколи Радзивіла Рудого (1563 р.) [4]. Ідеї протестантизму стали знаменом опозиційної шляхти.

Протестанський рух в Україні середини XVI — середини XVII ст. в цьому аспекті досліджували вчені О. Левицький, Н. Любович, М. Карєєв, С. Мерчит, М. Грушевський, І. Огієнко, Д. Чижевський, М. Возняк, А. Брюкнер, А. Косовський, І. Крип’якевич, С. Урбан, С. Огоновський, А. Зімін, А. Клібанов, Я. Лур’є, С. Подокшин, Я. Ісаєвич, І. Паславський, М. Дмітрієв та інші [3].

Посилення феодально-кріпосницького гніту одночасно з розвитком товарно-грошових відносин в середині XVI ст. та польсько-католицька магнатська експансія сприяли поширенню і радикалізації реформаційного руху в Україні. Із кальвіністського табору протягом 1562-65 рр. виділяється радикальний напрямок антитринітаріїв або аріан. Антитринітарії Речі Посполитої називали себе польськими і литовськими братами.

Течії реформаційного руху в Україні

В періоді з другої половини XVI — XVII ст. в реформаційному русі в Україні можна виділити три течії. Перша — містично-радикальна, переважно міщансько-плебейська, яка у дусі біблійних пророків заперечувала власність, владу, насильство, схоластичні мудрування, вимагала «нової землі і нового неба», утвердження на землі «тисячолітнього царства Христова». Ці традиції будуть розвинуті Зизанієм, І. Вишенським в українстві [5].

Другою виступала більш поміркована шляхетсько-міщанська течія непоклоніння, головним представником якої були С. Будний, Доманевський, Я. Палеолог, В. Тяпинський та інші. Вони допускали володіння кріпаками, заняття державних посад, але найбільшою заслугою є те, що вони вперше розвинули ідеї раціоналізму на західноєвропейському рівні, започаткували нові науково-критичні підходи до Біблії.

Серед освічених і ліберальних шляхетських кіл поширюється третя течія — так званий епікуреїзм, представниками якого були К. Бекеш у Литві, Г. Лован — на Поліссі, Д. Гулевич — на Волині. Їх характеризувало радикальне вільнодумство, наголошення на саме моральному значенні релігії, звертання до античної філософської спадщини і широка у ній обізнаність [6].

Перша половина XVII ст. для Речі Посполитої, України — це час переростання ренесанс-реформаційної духовності у нову просвітницьку культуру, яка висуває нові ідеали природньої людини і раціоналізму. В утвердженні цих ідеалів у вітчизняній духовності соцініанство починає відігравати вирішальну роль. Соцініанство поширилося головним чином серед середньої шляхти і міщанства [7].

Це вчення також підтримувалося багатьма магнатськими родами, яким воно імпонувало своєю поміркованістю і високим рівнем освіти, якого воно вимагало. Тому до протестантизму і соцініанства приєднуються відомі в історії України магнатські родини — Радзивілли, Потоцькі, Заславські, Збаразькі, Тишкевичі, Соломірецькі, Глебовичі, Вишневецькі, Обрамовичі, Чапличі, Пузини, Немиричі, Ліщинські, Кішки, Стоінські, Сенюти, Хоткевичі, Войноровські та інші [8].

Протестантська освітня та видавнича діяльність

Соцініанські школи на той час були найкращими в Європі, їх шкільні програми запозичили єзуїтські та православні братські школи. Академія, яку називали «Сарматські Афіни», існувала у м. Ракові (1602-1639 рр.), а після її закриття в — Киселені на Волині. Вона зосередила найбільш передові українські сили в усій Речі Посполитій. У вищому навчальному закладі вчилися не лише соцініани, а й кальвіністи, католики, православні.

Основи організації діяльності гімназії були розроблені Ф. Меланхатоном (1494-1560 рр.), а навчальні плани — Д. Штурмом. Вони були настільки вдалі та відповідали вимогам часу, що були повністю покладені в основу як православних, так і католицьких колегіумів, не зважаючи на те, що між останніми точилася запекла ідеологічна боротьба.

Ректором колегії довгий час був Євстафій (Остап) Кесіль — надзвичайно освічена людина, автор перекладу «Про наслідування Христа» Фоми Кемпійського (1380-1471 рр.) Цей твір справив досить великий вплив на розвиток західноєвропейської філософської думки. Цей трактат отримав міжвіросповідне поширення і витримав більше 2000 видань, був перекладений на всі мови християнських народів. Є. Кесіль також взяв певну участь, незаслужено забуту, у відомій так званій полемічній літературі.

В академії викладала нова творча еліта України — Матвій Твердохліб, Якуб Гриневич-Грижановський (Ян Трембіцький), В. Малахвійович та інші. Як узагальнення педагогічного досвіду протестантських шкіл в цей час виникає педагогічна система Яна Амоса Коменського (1592-1670), автора відомої «Великої дидактики».

Значним був внесок соцініан у друкарство. Друкарні діяли у Раківській та Киселенській Акедемії, а також у Панівцях та інших містах країни. Тут видавались твори відомих філософів того часу — А. Припковського (1572-1670 рр.), А. Вишоватого, А. Кесіля, Ю. Немирича та інших. Прикладом зв’язку і впливів соцініан на православні видання може бути їх активна участь у виданні «Бесід Іоана Злотоустого на 14 послань апостола Павла» (1625 р.) Київським братством.

Слід відзначити також ренесанс-реформаційні та просвітницькі впливи та участь протестантів у так званій полемічній літературі, яка становить цілу епоху у духовному розвитку України кінця XVI — першої половини XVII ст. (праця протестанта Христофора Філалета «Апокризис» 1597 р. [9], відповідь «Мотовила» [10] та інші). Дуже багато православних видань зазнали впливів нових реформаційних віянь (серед них книга Нового Завіту 1580 р., Острозька Біблія 1581 р. та інші) [11].

Серед протестантів в Україні другої половини XVI — першої половини XVII ст. виступають такі відомі діячі, як С. Будний — відомий філософ, перекладач Біблії для соцініан (1570-1572 рр.) [12]; М. Чехович, В. Нагалевський; А. Припковський — видатний соцініанський філософ, київський шляхтич, секретар польського короля Владислава IV (1632-48 рр.), маршалок житомирського сейму (1643 р), один з найвідоміших людей в Речі Посполитій та Україні, автор більше 50 праць, філософських, історичних трактатів; А. Вишоватий — відомий філософ і соцініанський проповідник; М. Твердохліб, О. Мотовило; А. Колодянський — автор «Листів Івана Смериди до великого князя Володимира»; І. Каменчанин [13]; О. Чаплич, С. Немирич, П. Верещак, Г. Гулевич, Ю. Немирич — видатний публіцист, автор Гадяцької угоди та інші.

Таким чином, діяльність протестантів, особливо соцініан, була досить широко розповсюджена на території України і справила великий вплив на вітчизняну культуру середини XVI — середини XVII ст. Їхні потужні культурно-освітні осередки ввели новий план школи; започаткували нові критичні та раціоналістичні засади духовного і релігійного розвитку на європейському рівні; виховали ціле покоління діячів, які здійснили перехід до нового ренесанс-реформаційного типу культури.

Використана література

  1. Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI — начала XVII в. Отношение их к инославным, религиозное общение в них и заслуги их в деле защиты православной веры. Казань, 1898.
  2. Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси XVI-XVII в. // Киевская старина, 1882.
  3. Грушевський М. Історія України-Руси. Київ-Львів, 1898-1936; Огієнко І. Українська культура. К., 1992.
  4. Ковальский М. Источниковедение и археография истории Украины XVI — начало XVII в. Днепропетровск, 1978.
  5. Подокшин С. Реформация и общественная мысль Белоруссии и Литвы. Минск, 1970.
  6. Крикун М. Питання чисельності населення Правобережної України д. п. XVI — c. XVII ст. у радяньській історіографії. // Вісник Лвівського університету. / Серія істор. Лівів, 1980. Вип. 16.
  7. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVII ст. К., 1966; 2.
  8. ”Lyceum trilingue”: концепція тримовної школи у Європі в XVI ст. // Острозька давнина. Матеріали і дослідження. Лвів, 1995. С. 8-12.
  9. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська Академія. К., 1990.
  10. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). К., 1993.
  11. Тойнбі А. Дослідження історії.. Т. 1-2. К., 1995; Шпенглер О. Закат Европы. М., 1993; Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори. К., 1991; Гейзінга Й. Homo ludens. К., 1994; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Філадельфія , 1995.
  12. Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси в XVI-XVII в. // Киевская старина, Т. 2. 1882.
  13. Любович Н. История реформации в Польше. Кальвинисты и антитринитарии. Варшава,1883.
  14. Кареев Н. Очерк истрии реформационного движения и католической реакции в Польше. СПб., 1886.
  15. Грабовський Т. Література аріанська в Польщі 1560-1660 р. К., 1908.
  16. Грушевський М. С. Історія України-Руси… Т. 5. К., 1994, Т. 6-7, К., 1995.
  17. Культурно-національний рух на Украні в XVI- XVII ст. К., 1912.
  18. З історії релігійної думки на Україні. К., 1992.
  19. Подокшин С. Реформация и общественная мысль Белоруссии и Литвы. Минск, 1970.
  20. Гембарович М.Портрет 16-17 ст.у Львові. К., 1969.
  21. Жолтовський П. Український живопис 17-18 ст. К., 1978.
  22. Овсійчук В. Українське малярство Х-ХVIII століть. Львів, 1996.
  23. Паславський І. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVI — першій третині XVII ст. К., 1984.
  24. Дмитриев М. Православие и реформация. М.,1992.
  25. Ульяновский В. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Т. 1-2. К., 1994.
  26. Паславський І .З історії розвитку філософських ідей… С. 56-57.
  27. Акты ЮЗР. В 15 т. Спб.,1865. Т. 2. С. 209.
  28. Акты ЮЗР…1863. Т.1. С.266; Архив ЮЗР. В 8 ч., 37 т. Ч. 1. Т. 8. К.,1914.

С. 655, 716, 718.

  1. Подокшин С. Реформация и общественная мысль…
  2. Левицкий О.Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси… С. 210.
  3. Возняк М. Історія ук раїнської літератури.Т.1. Львів, 1992. С. 71.
  4. Халецька О. Роль Острозької Академії у формуванні релігійної еліти в Україні (друга половина XVI — початок XVII ст.) // Історія релігій в Україні. Тези повідомлень VII Міжнародного круглого столу. Лвів,1997.
  5. Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська Академія. К., 1990. С. 102.
  6. Подокшин С. Реформация и общественная мысль… С. 132-150.
  7. Халецька О. Ісайя Каменчанин — перший український просвітитель на Московщині // Матеріали ІІІ острозької науково-краєзнавчої конференції. Сокаль, 1992.

О. В. Халецькій., О. О. Халецька

Науковий вісник ЛНУВМБТ ім. С. З. Ґжицького

Том 13 № 4(50) Частина 2, 2011

Джерело: irbis-nbuv.gov.ua

Ілюстрація

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *