«Поцелуй Иуды» и «Тайная вечеря». В Харькове — выставка, посвященная 500-летию Реформации (ВИДЕО)
22.09.2017
В Україні відбувся Перший університетський молитовний сніданок (ВІДЕО, ФОТО)
25.09.2017

Роль протестантизму в утвердженні свободи совісті

Проблема свободи релігії в рік 500-го ювілею Реформації не може не привернути уваги дослідників, експертів, віруючих-протестантів і не протестантів. Півтисячоліття європейці, а з ними і частина американців живуть у новій релігійній і світоглядній реальності, яка принципово вирізняється від попередньої, переважно одно- чи двокультурної, своєю різноманітністю. І тут особлива роль належить протестантизму як одному із наслідків Реформації 1517 року. Вивчаючи протестантські основи віри, життя його послідовників, міркування його ідеологів, розумієш, що свобода совісті, свобода релігії — не пустий звук чи абстракція, а цінності, які виборені і вистраждані протестантами. Право сповідувати свою віру, вшановувати Бога по-своєму оплачено тисячами вбитих, переслідуваних, ув’язнених, пограбованих, які не відмовилися від віри, не зреклися свободи совісті. До сьогодні протестанти є найбільш послідовними захисниками релігійної свободи, оскільки пам’ятають про ціну, яку прийшлося заплатити за власні переконання і віросповідний спокій у більшості країн Європи та Америки. І хоча переважна більшість з протестантів давно вже є історичними, а десь навіть домінуючими церквами, вони загалом послідовно продовжують захищати не тільки свої права там, де вони ущемляються, але й права інших релігійних меншин у країнах свого історичного виникнення і поширення.

Тема актуальна і для України, де протестанти від XVI ст. були частиною її релігійного ландшафту, відіграючи у певні історичні моменти роль алярміста в політиці насадження моноконфесійності, панування однієї церкви чи релігії. І зараз, коли Україна підписала міжнародні угоди щодо дотримання принципу свободи совісті, коли вона гарантує кожній людині право вільно сповідувати або не сповідувати будь-яку релігію, саме протестанти є тими охоронцями свободи релігії, основи якої були закладені ще в античні часи, а розвинуті та відстояні в часи Реформації. В академічному релігієзнавстві і в конфесійному богослов’ї вивчається протестантизм у межах виключно християнських, тобто те, як протестантизм утверджував сам себе у християнському світі або як його не приймали інші християни, що призвело до боротьби за свободу совісті.

Добре відомі наукові пошуки природи протестантизму, ролі Ренесансу і Реформації у появі ранньопротестантських напрямків. Чимало існує досліджень з історії протестантизму, особливостей його віровчення, окремих постатей. Але мало хто цікавиться тим, як протестантизм вплинув на утвердження принципів свободи віросповідань і свободи совісті.

Зауважимо, що напередодні Реформації — потужного культурно-релігійного руху в Європі XVI ст., який став природною реакцією на кризу християнського світу, в його надрах почали формуватися паростки нового соціально-політичного, культурного і духовного життя. Вони переконливо заявили про себе у гуманістичному мисленні, у новій теології, у наукових та географічних відкриттях, у соціальних протестах проти влади і насильства церкви.

Народжувався новий устрій, нові люди, які почали себе усвідомлювати в іншій системі координат, де, як і раніше, панував Господь, але не через знайомі звичаї і церковні традиції, через виконання обрядів та ієрархію церкви, а через свідомий вибір віри, повагу до себе та іншого.

У центрі нової матриці цінностей — проблеми людини, особливого розуміння її місця у світі, змісту її життя та щастя, а також людського пізнання, людської свободи, зокрема й свободи совісті, людської творчості. На зміну середньовічному теоцентризму приходить ренесансний антропоцентризм, який по-новому розуміє та інтерпретує право людини на свободу.

Релігія в умовах втрати церквою своєї влади все більше ставала цариною індивідуального сумління. Багато галузей людської життєдіяльності звільнялися від контролю церкви, яка претендувала на монополію в усіх сферах суспільного життя, прагнула тотально панувати всюди. Нова людина не потребувала жодного щодо себе зовнішнього авторитету: успіх її життєдіяльності залежав лише від власного таланту і праці. Не заперечуючи Бога, нове мислення не сприймало людину безпорадною іграшкою Провидіння, пригнічену незбагненним функціонуванням усього навколишнього і своєї власної природи. На зміну пануючій концепції всеохоплюючого гріха приходить усвідомлення людських можливостей, які можна і треба використати для розгадування таємниць Божого світу. Формується думка, що долю людини можна контролювати, а долю світу — поліпшити [2].

Така вільна позиція, яку представляли гуманісти XV-XVI століть, що утверджували антропоцентричний погляд на світ, пошановували людську гідність, відстоювали унікальність і значимість кожного індивіда, в наступному активно була використана протестантизмом з його наголошенням на індивідуальному сумлінні.

Правда, це могло призвести до небезпеки суперечності між 1) прагненням людини до незалежності та свободи, яка потребувала подолати всілякі перешкоди й заборони, а отже й утвердження її самодостатності та 2) одвічними істинами християнства. На відміну від світського Ренесансу, котре так і не примирилося з Богом, християнство згладило конфлікт двох світоглядів — світського і релігійного. Воно запропонувало своєрідний синтез між вірою та розумом, традиціями і новаціями, звичаями і переконаннями. Тогочасне мислення утримувало в собі і віру в Бога, і віру в Людину.

Поява в ренесансний період світських тем не витіснила релігію остаточно: і освіта, і мистецтво, і література, і архітектура, і навіть наука, продовжували обертатися навколо традиційних християнських смислів і символів.

Реформація, яка почалася як рух за реформу Римо-католицької церкви, врешті завершилася заснуванням нових церков, дуже схожих, на перший погляд, на вже існуючі. Але мотивуючим началом для протестантів в організації свого духовного життя стало бажання бути альтернативним шляхом існування християн.

Німецький чернець-августинець Мартин Лютер акумулював незадоволення людей (і церквою, і світською імператорською або локальною владою) та очолив суспільний протест, висловивши його у відомих 95 тезах — аргументах проти індульгенцій, які оприлюднив 31 жовтня 2017 р. у Віттенберзі. Наслідки цієї непокори, яка призвела до публічних дискусій монаха з єпископатом та спричинила відлучення його від церкви, не злякали Лютера. «На тому стою і не можу інакше», — ця немислима для того часу формула свободи індивідуального сумління стала базовою для знаменитої формули свободи володаря у справах релігії: cuius regio, ejus religio — чия влада, того й віра. Тобто ця вимога стала необхідною і теоретично, і практично.

Лютерівські «Sola fide, Sola gratia, Sola Scriptura» (лише вірою, лише благодаттю, лише Писання) заперечували посередницьку роль церкви, духовенства у процесі звернення людини до Бога, акцентувала увагу на індивідуальному, приватному характері віри. Кожний християнин сам, прямо спілкується з Богом, і ніхто не може в цій справі бути посередником. Спасіння і благодать гарантуються віруючому не церквою, а Богом. З цих постулатів з необхідністю постає вимога свободи думки у сфері релігії, свободи совісті, зокрема свободи релігійної совісті.

Увесь подальший розвиток, формування парадигми свободи совісті та віросповідання тією чи іншою мірою базувалися на лютерівських ідеях [1], які поступово, хоча і не завжди успішно, впроваджувалися у реальне життя.

Від 1531 року, після підписання Аугсбурзького «Символу віри» — своєрідного протестантського маніфесту і створення військового Шмалькальденського союзу протестантська церква починає існувати як самостійна від католиків структура у різноманітті течій свого конфесійного вияву (цвінгліанства, анабаптизму, менонітства, унітаризму квакерства, пуританства, англіканства, кальвінізму тощо). Правда, це право на існування протестанти вимушені були боронити у війнах (див.: німецькі релігійні війни імператора проти протестантських володарів 1547-1551; французькі релігійні війни гугенотів проти католицької ліги з 1562 до 1629; тридцятилітня війна 1618-1648 проти деяких протестантських володарів та їхніх союзників), несучі відчутні втрати. Згадаємо, що 24 серпня 1572 року тільки в Парижі вбили 3 тис. протестантських лідерів. Боротьба з протестантами-гугенотами вилилась у масову різню, відому як Варфоломіївська ніч. Наступного дня король Франції Карл IX розпорядився припинити вбивства, але ситуація вийшла з- під контролю, і знищення протестантів тривало до жовтня, охопивши інші французькі провінції — Руан, Ліон, Бордо і Орлеан. За оцінками істориків, тоді було вбито близько 70 тисяч протестантів по всій країні. Але саме боротьба за свободу совісті робить цю цінність особливою для протестантів.

Не вдаючись до аналізу непростих взаємин між різними протестантськими напрямками (а вони, зрозуміло, виникали від часу появи протестантизму — і самі по собі, і з підбурювання Католицької церкви, невдоволеної втратою монополії на керування релігійним життям людей) після релігійних воєн і конфліктів неминуче поставали питання: «Як жити далі? Як спілкуватися між собою католикам і протестантам, лютеранам і кальвіністам чи анабаптистам?» не кажучи вже про наступні протестантські ініціативи (адвентизм, п’ятидесятництво, харизматизм тощо).

Практику міжденомінаційного спілкування потрібно було обґрунтувати новим богослов’ям — богослов’ям релігійної свободи. Свідомо відмовившись від єдиного організаційного центру і вбачаючи своє майбутнє в незалежних релігійних асоціаціях (громадах), протестанти всяк культивували добрі стосунки між собою як братами у Христі. І хоча розділення і специфіка кожної течії не давали підстав для такого братства, з часом життя навчило поважати один одного, бо спрацьовувало при цьому «золоте правило»: стався до іншого так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. Постала необхідність сформулювати принципи такого необхідного міжпротестантського (у протистоянні з католицизмом чи православ’ям), а пізніше міжхристиянського (у країнах нехристиянської традиції) і міжрелігійного (в атеїстичних державах) діалогу. Такий діалог, виходячи з практики його ведення, можливий лише на основі визнання свободи віросповідання і свободи совісті, при їх послідовному і постійному захисті, підтримці і сприянні.

Сьогодні важко виміряти долю участі кожної протестантської церкви в утвердженні релігійної свободи. Найбільш активними були баптисти і адвентисти. Останні в своїй структурі навіть мають спеціальний департамент релігійної свободи і працівника, що відповідає за цю ділянку роботи. Саме ці конфесії стали ініціаторами створення декількох міжнародних спільнот, наприклад Міжнародна академія свободи віросповідань, Міжнародна асоціація релігійної свободи тощо. Завдяки цим структурам впродовж 20 років в Україні проводилися міжнародні конференції, присвячені релігійній свободі, на які запрошувалися експерти з усього світу, державні і релігійні лідери. Результатом цих щорічних зібрань є толерантна ситуація в релігійній сфері, партнерські взаємини між державою і церквами, взаєморозуміння між різними конфесіями.

Але це не означає, що релігійній свободі сьогодні нічого не загрожує. Як показав досвід України та інших країн, релігійний плюралізм автоматично не призводить до рівноправ’я релігій, його потрібно весь час виборювати, досягати, утверджувати, захищати. Тим більше, що помітною є одна тенденція: найбільш завзятими захисниками свободи релігії є ті церкви, які піддаються найбільшому тиску з боку релігійної більшості або інших релігій. Як тільки та чи інша церква виборює собі право на існування, вона покидає табір борців за свободу, а іноді навіть вдається до переслідувань за віру конкуруючої братерської спільноти. У протестантських державах свобода совісті, віросповідання стала привілеєм для тих, хто мав владу. Відомо, що реформатори визнавали за державою право карати єретиків. Тому вся історія становлення релігійної свободи — це історія боротьби спочатку за права своєї спільноти, потім за права іншої спільноти чи людини, а в кінцевому рахунку — за права будь-якого суб’єкту, коли релігійна свобода стає принципом, що діє фактично без обмежень або з врахуванням лише тих, які прийняті всіма суб’єктами релігійного життя країни чи світу.

Таким чином, протестантизм істотно збагатив життя Церкви і світу. Релігійне багатоманіття поставило питання про умови існування різних спільнот, а отже і принципи їхнього співжиття. Визнання релігійної свободи як умови мирного співіснування різних церков стало єдино можливою умовою, яка надавала право на власний шлях до Бога кожній людині, будь-якій громаді. Свою майбутність протестанти вбачають не у відновленій первісній єдності християн у формі спільної з’єдиненої церковної структури, а у мирному співжитті різних християнських церков, які на добровільних началах об’єднують вільних особистостей з різноманітним релігійним досвідом.

Аналізуючи історичний внесок протестантських церков в утвердження релігійної свободи, можна вважати, що вклад окремих протестантських церков у справу захисту свободи совісті — вирішальний.

І зараз, на сучасному етапі, протестанти фактично утримують світ від релігійних воєн і конфліктів. Вони найбільш зацікавлені у збереженні і пануванні релігійних свобод. Заплативши високу ціну за цю свободу, протестанти будуть відстоювати не тільки своє право вільно сповідувати свою релігію, але й право інших.

Література

  1. Бабій М., Филипович Л. Реформація і принцип свободи совісті // Протестанські церкви у контексті вітчизняної історії та суспільних трансформацій. Тернопіль-Київ, 2017. — С. 217-223.
  2. Дейвіс Норман. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. — К.: «Основи», 2008. — С. 488-489.

Людмила Филипович

Джерело: ure-online.info

Фото

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *