Протестантизм у Східній Європі: Польща — Литва — Русь
14.10.2016
В Запорожье пройдет первый христианский Собор
14.10.2016

Вплив Реформації на формування культурного простору Речі Посполитої XVI-XVII ст.

Проблематика культурного розвитку етносу, національно-культурної мобілізації етнічних груп визначає їх здатність до формування власної самосвідомості, оцінки і утвердження нацією самої себе як реально існуючого суб’єкта соціальної дійсності та історичного процесу, носія певних

матеріальних та духовних цінностей, інтегрованих у національну ідею.

У працях сучасних дослідників націоналізму сформульовані теоретичні засади етноконсолідуючих функцій релігії. Зокрема, англійський історик Ентоні Сміт наголошує, що територіальна єдність не забезпечує культурної однорідності, що не територіальний, а саме релігійний чинник є механізмом досягнення концептуалізації національної ідеї та її масштабного поширення. Відтак, пріоритет у проведенні процесу національно-культурної гомогенізації європейських народів віддається не протестантським, а католицькій та православній деномінаціям, що володіли розвиненою інституціональною інфраструктурою і значними ресурсами впливу на рядове населення.

Стан наукової розробки питання

На думку англійського етносоціолога Б. Андерсена, реформаційному руху належить першість у стимулюванні етнічного самооновлення епохи Середньовіччя [1, 168]. Доктринальні засади католицької і православної церкви залишались продуктом римської надетнічної імперської політики, яка декларувала перевагу державності над етнічністю. Таким чином, саме «регіональний протестантизм» забезпечив демаркацію національної території, що розмістила європейські етнічні спільноти в часі та просторі [14, 171; 15, 58].

Наукова розробка питання впливу Реформації на національно-культурні процеси у Речі Посполитій пов’язана з історіографічною дискусією стосовно масштабності і багатоаспектності протестантської культурної спадщини, тема належить до суспільно-резонансних. Звідси надзвичайно велика увага до зазначеної теми визначила полярність підходів до її вирішення.

Польські дослідники Л. Хмай, Я. Тазбір у своїх працях [17; 18] заперечували твердження про вирішальність впливу протестантського чинника на розвиток національної самосвідомості народів Речі Посполитої, відносячи це до сфери компетенції католицької і православної церков.

Термін «національне середовище» сучасна етносоціологія визначає як сукупність інформації, яку виробляє етнос і яка окреслює на рівні системи національно-культурне обличчя часу, що забезпечує інтелектуальну насиченість народної свідомості та його індивідуумів [14, 29].

До структурного складу національного середовища включають три базових компоненти: національну мову, національну історію і національну культуру. Починаючи з усної народної творчості, що є духом нації, і закінчуючи високохудожніми творами професійних літераторів, національне середовище впливає не лише на історичну долю, але і на формування рис національного менталітету.

Метою даної статті є здійснення комплексного аналізу ряду фактичного матеріалу, який дозволить визначити основні напрямки, масштаби і вагомість культурологічної діяльності протестантських організацій на території Речі Посполитої і висвітлити якісні параметри її історичної місії та впливу на формування національного середовища.

Книгодрукування у Речі Посполитій

Одним із магістральних напрямків гуманітарної діяльності протестантів у Речі Посполитій слід визнати розвиток книгодрукування.

У Західній Європі в першій половині XVI ст. починається масовий друк протестантської літератури. Протестантам належить першість у запровадженні книгодрукування на польсько-литовських землях. У 1475 році засновано першу протестантську друкарню у Кракові, через рік — у Плзєні (Чехія). У 1491 році краківський видавець Швайпольт Фіоль надрукував перші кириличні книги для читачів православних земель Речі Посполитої [4, 126].

Протестантське книгодрукування знайшло конкретне відображення у становленні і формуванні українського і білоруського етнічного середовища земель Речі Посполитої. Красномовним свідченням національно-культурного значення протестантської видавничої та перекладацької практики стало її звернення до мовної традиції православного населення польсько-литовської держави. Йдеться, насамперед, про спроби впровадження протестантськими авторами народної мови при перекладі Біблійної літератури. Ця діяльність відповідала вихідним принципам протестантизму у його прагненні залучити якомога ширшу аудиторію до читання і дослідження Біблії, тому вважалась чи не найголовнішим завданням протестантських нововірчих осередків [5, 12].

Значна роль в ідейній підготовці до поширення протестантизму в Східній Європі належить перекладам і творам видатного білоруського гуманіста, просвітника та вченого Франциска Скорини (1490-1551). Його перші біблійні видання слов’янською мовою — «Псалтир» і 22 книги Біблії (вийшли у 1517-1519 рр. у Празі), «Мала подорожня книга» (1522 р. у Вільні) та «Апостол» (1525 р., там же) [11, 39-41] — стали надзвичайно популярними.

40-60 рр. XVII ст. було виконано багато рукописних копій протестантських видань, до яких належать списки Василя Жугаєвича, аноніма з монастиря Бобрицького повіту, Луки з Тернополя, Дмитра з Зінькова, Івана з Маначина та ін.

Перекладацька діяльність протестантів

Помітний вплив видань Скорини і на Острозьку Біблію. Звернення до мовної традиції народу було елементом його національної самоідентифікації, використання рідної мови у перекладі Біблії сприяло демократизації культури, робило її здобутком широких кіл. Наближаючи Біблію до звичайного мирянина, Скорина утверджував реформаційний принцип особистого розуміння Слова Божого. А це зумовлювало перелом у характері мислення людини середньовіччя, відкривало для неї можливості вільного осягнення здобутків європейської філософської думки, наукового пошуку, до емансипації духовного світу від католицького авторитаризму [16, 74].

Таким чином, упродовж XVI-XVII ст. відбувався процес удосконалення та диференціації східно-слов’янських мов. Розвиткові цього процесу значною мірою сприяла перекладацька діяльність протестантів, саме в реформаторському середовищі здійснюються перші спроби застосування слов’яно-руської мови у літературно-видавничому процесі. Однією із складових протестантської культурної спадщини є вагомий внесок у формування польського національного середовища.

Кожна з головних течій польської Реформації прагнула видати свій власний переклад Біблії. Започаткування цієї традиції належить лютеранам, які й створили перший переклад біблійних матеріалів на польську мову. На перекладі Біблії польською мовою почав першим наполягати герцог Альбрехт, який у своєму «Уставі» 1544 року наказував читати на богослужіннях Біблію виключно польською мовою в попередньо надрукованому варіанті. Спочатку справа не знаходила своєї реалізації, хоча загальну процедуру перекладу починали двічі [12, 25].

Протестанти активно друкували не тільки релігійну, але й світську і наукову літературу польською мовою. Але, саме у протестантських друкарнях у другій половині XVI — першій половині XVII ст. з’явились праці західноєвропейських мислителів, учених, твори античних письменників, філософів, а також підручники із різних галузей гуманітарних і природничо-наукових знань. Характерним є те, що видання іноземних, а іноді і місцевих авторів не просто перевидавали, а доповнювали їх переклади коментарями видавців-протестантів [13, 3].

Літературні переклади здійснювались всіма мовами, вживаними у Речі Посполитій — передусім польською, тобто державною, і все менше латинською, якою володіла лише соціальна і інтелектуальна еліта. Навіть побіжний огляд цих творів засвідчує гуманістичне, подекуди вільнодумне спрямування протестантського книгодрукарства. Це, насамперед, твори мислителів Європи, авторів, яких забороняла католицька церква.

У Речі Посполитій у 1585 році зусиллями кальвіністських видавців з’явився польський переклад твору Еразма Роттердамського «Лицарство християнське і життя духовне» [7, 79], де піддано гострій критиці суспільні звичаї та мораль феодальної церкви. Ян Карцан у Віленській друкарні у 1599 році видає широко відому у Східній Європі працю Бенеша Будного «Короткі і ясні повісті, які називаються Апофегмати» [5, 16] — збірник морально- дидактичних оповідань з життя античних і середньовічних мислителів, який було перевидано у 1614 році у друкарні Петра Кміти в Любичі.

Декілька разів перевидавали твори Йосифа Флавія («Історія іудейської війни»), Цицерона («Про обов’язки»; «Про старість»; «Про дружбу»). Крім творів античних авторів (Горація, Ювенала, Тіта Лівія, Лукреція Кара, Лукіана, Плутарха, Софокла, Тацита та інш.), друкували праці сучасників (Яна Амоса Каменського, Андрія Волона, Фауста Соціна, Яна Ласького) [9, 80-83]. На основі численної продукції протестантських друкарень створювали біблійні прокламації. За дорученням Миколи Радзивілла Рудого у Біржах було складено каталог реформаторського архіву, що започатковує археографічну справу в протестантському середовищі Речі Посполитої [6, 22].

Протестантські навчальні заклади

Одним із найважливіших напрямків культурно-просвітньої діяльності протестантів стало створення мережі протестантських середніх і вищих навчальних закладів. К. Ліванцев, аналізуючи освітню діяльність протестантів, зазначав, що саме через неї відбувалась популяризація нової віри, оскільки їх школи засновувались насамперед для виконання місіонерської функції [3, 116].

Однак, під впливом протестантської освітньої діяльності пропагандистсько-виховну мету у своїй просвітницькій практиці почали висувати і католики, і православні. Школа стала основною ідейною зброєю єзуїтів у їх контрреформаційному наступі. Натомість, важливою прикметою саме протестантських шкіл, що у XVI ст. відрізняла їх від багатьох релігійних навчальних закладів, була особлива присутність світського начала: нововірчі школи створювались не як вузько богословські заклади, а спрямовувались передусім на виховання широко освіченої, ерудованої людини, готової для участі у політичному і культурному житті.

Найвідомішою соцініанською школою вважається Раківська (Волинське воєводство). Заснована у 1602 р., вона мала вищий освітній ступінь. Рівень навчання був настільки високим, що це дало можливість називати школу академією, «Сарматськими Афінами». Вся програма Раківської школи була спрямована не на схоластичне оволодіння учнями певною сумою знань, а на виховання майбутніх діячів громадського, передусім політичного життя, неабияке місце у навчальній програмі відводили юриспруденції та правознавству [2, 162].

Це в свою чергу вимагало широкої обізнаності учнів з філософією та етикою. Тому цілком закономірна поява у навчальному процесі Раківської школи етичного курсу Яна Кремля «Першооснови етики», побудованого на Аристотелевій «Нікомаховій етиці», що наприкінці XVI ст. стала популярною у навчальних закладах Європи і розглядалася як засіб позбавлення цієї науки опіки церкви. Крель, будуючи курс на домінації національних моральних принципів, запропонував гуманістичне розуміння етики, надаючи їй практичнішого, суспільного значення, далекого від середньовічної моральної аскези [82, 39].

На таку широту претендувало у Раківській школі і викладання правових дисциплін, які тісно пов’язували з практикою політичного життя і знанням вітчизняної історії. Учням пропонували найпередовіші на той час теоретичні твори з проблематики історії держави і права Гуго Гроція, Юста Ліпсія, Жана Бодена, Нікколо Макіавеллі.

У Раківській школі були запроваджені уроки трудового виховання, побудовані на оволодінні ремеслами, характерними для традиційних занять місцевого населення. Кожен учень, незалежно від стану і родинних зв’язків, мусив оволодіти конкретним ремеслом, залучитись до фізичної праці.

Особливої уваги заслуговує кальвіністська школа у Слуцьку, заснована при магнатському дворі князя Юрія Слуцького. Розташована в Білорусі (Мінське воєводство), школа мала багато учнів — вихідців з України і Польщі, а культурний осередок місцевої кальвіністської громади, школи і друкарні тісно співпрацював з острозькими освітніми діячами.

Фундатор школи Христофор Радзивілл вперше ввів слов’яно-руську мову в навчальний процес як окремий предмет. З цією метою він запросив учителів з України, які викладали основи українського мовознавства на рівні розвитку тогочасної філології. Автором статуту Слуцької школи був Андрій Добрянський. Статут вийшов з друку в 1628 році і являв собою ґрунтовний шкільний посібник з програмою, навчальним планом, методикою викладання окремих предметів, розробкою позакласних занять. Документ мав гуманістичне спрямування [8, 11].

Слуцька школа відверто заперечувала догматичну замкнутість, прагнучи передусім збагатити учнів світськими знаннями, виховати їх гідними громадянами, майбутніми політиками і вченими. Основну увагу приділяли гуманітарним наукам; математику вважали допоміжним предметом, необхідним у практичному житті людям різних професій, а опанування мовами, переважно латинської і грецької — універсальним засобом для оволодіння культурною спадщиною та сучасними науками, формулювання власної думки та вміння її відстоювати. В статуті було підкреслено необхідність переконливо доводити свою думку з актуальних політичних тем.

Очевидний здобуток навчальних програм протестантських шкіл — тематична багатоманітність. Заняття з теології тут, по суті, не домінували над загальноосвітніми предметами. Навчання мало переважно історико-філологічне спрямування [11, 131].

Найбільших успіхів протестантські навчальні заклади зазнали під час діяльності на польсько-литовських землях Яна Амоса Каменського. Після переїзду у Шарош-Поток, чеський педагог домігся від княгині Ракоці відкриття при місцевій школі кількох обладнаних лабораторій (природничої та технічної), великої бібліотеки, друкарні, сцени для постановки спектаклів силами учнів і викладачів. Каменський сам брав у них участь і писав п’єси для шкільного театру, сценарії вечорів і свят. У шкільній друкарні Каменський видав серію підручників та методичних розробок з реформи навчального і виховного процесів [10, 168].

Отже, шкільна освіта протестантських осередків ґрунтувалась на передових досягненнях західноєвропейської науки. Водночас вони прагнули використати національні традиції народів польсько-литовської держави не лише у шкільній, а в усій культурно-освітній практиці.

Національно-культурне відродження

На думку багатьох дослідників [2; 3; 11], реформаційно-протестантська культурно-освітня діяльність XVI-XVII ст. зумовила значний розвиток народної польської, української, білоруської, литовської мов. Безперечно, гуманістичний характер протестантських видань, намагання сформувати національне середовище в літературі, виявився не тільки у шануванні народної мови, але і у призначенні її головним засобом оволодіння реформаційним світоглядом через біблійні тексти і твори літературно-полемічного жанру.

Духовний універсалізм католицизму суперечив процесові формування національних культур, взагалі будь-якій культурній автономії, підготовлених ренесансним і розбуджених протестантським індивідуалізмом. Саме тому культурне піднесення Реформації у всіх територіальних складових Речі Посполитої набуває виразних національних ознак, стаючи ідейним оформленням політично та культурно автономної тенденції.

Національно-культурне відродження наприкінці XVI — першій половині XVII ст. у Польщі також відобразило своєрідну конкретизацію загальноєвропейських зрушень Нового часу. Типологічна близькість релігійної та культурної площини призвела до істотного впливу Реформації на розвиток національних мов народів Речі Посполитої.

Формування національно-культурної ідентичності стало справжнім історичним підсумком Реформації, до основних здобутків якої можна віднести наступні визначні національні досягнення:

  1. Протестантам належить першість у запровадженні книгодрукування на польсько-литовських землях. У культурному вимірі експансія алфавітної технології забезпечила тиражування і поширення думок, розвиток мислення, інтенсифікацію обміну точками зору, оскільки фіксована точка зору стала можливою лише з появою друку. Книгодрукування перетворило національну мову у засіб масової комунікації, надало їй візуальності, а розвиток національної мови став першою передумовою виникнення національної літератури, через яку було виявлено універсалізуючу силу національного досвіду.
  2. Активна видавнича діяльність літератури світського характеру і пропаганда наукових знань протестантами ознайомили народи Речі Посполитої з тогочасною цивілізаційною спадщиною європейського світу і дозволили виробити своє власне ставлення до нього через оформлення загальнокультурного контексту, у рамках якого повинна була здійснюватись національна ідентифікація в цілому.
  3. Створення мережі протестантських середніх і вищих навчальних закладів супроводжувалось залученням національних елементів до навчального процесу у широкому масштабі. Викладання народною мовою, повага до народних традицій у поєднанні з безкоштовністю освіти і доступністю для всіх бажаючих було суттєвим чинником мобілізації етнічного середовища.
  4. Викладання історії держави і права у протестантських школах забезпечило створення перших версій вітчизняної історії народів Речі Посполитої, звернення до її найвидатніших сюжетів періоду етнічної окремішності від польського політичного центру.
  5. Саме протестантські літературні пам’ятки зафіксували процес еволюції мовної диференціації народів Речі Посполитої. Водночас, вплив Реформації не обмежується пасивним відображенням рівня розвитку національних мов того часу, а знаходить свій активний прояв у розвитку теоретичного мовознавства, створення граматик і словників місцевих мов і діалектів.
  6. Терміни «Батьківщина» і «Вітчизна», якими рясніють протестантські релігійні трактати, вперше поширюються на польсько-литовських землях саме у реформаторському середовищі. Вперше фіксується їх застосування не за політичною (Річ Посполита) а національною ознакою. Релігійні гасла протестантів вмотивовані патріотичною доцільністю, яка протиставляється католицькому універсалізму.
  7. Заслугою реформаційного руху у польсько-литовській державі є позбавлення національних ідей елітарної обмеженості, зміна масштабу їх поширення з вузьких політичних кіл до прерогативи масової народної свідомості, шляхом створення цілої мережі народних навчальних закладів.
  8. Полемічна література і величезні обсяги книжкової продукції у поєднанні із вихованням грамотності населення сприяли формуванню національної свідомості аналітичного типу, закликаючи у всіх конфліктах керуватись логікою доказів і контрдоказів, а не вогнищ і погромів; переорієнтувавши релігійні та політичні дискусії з військової у інтелектуальну площину теоретичної полеміки, до якої вперше були залучені широкі маси населення.
  9. Вищезазначені національно-культурні здобутки Реформації у Речі Посполитій були настільки ґрунтовними, що католицька реакція була змушена цей процес очолити, але була безсилою його зупинити.

Підсумки

Таким чином, Реформація сприяла формуванню національної свідомості народів, що входили до складу Речі Посполитої. До історичної спадщини Реформації необхідно віднести ґенезу національної ідеї, тобто імператив національної свідомості, певний комплекс вірувань, національного світобачення і розуміння, зародження своєрідного духовно-інтелектуального потенціалу нації, системи ціннісних орієнтацій, що полягає в урахуванні інтересів всіх верств суспільства, усвідомлення загальних потреб усієї нації, що визнається і виникає завдяки і через форми релігійних рухів.

Значною мірою національна ідея є ядром національної свідомості, виступає індивідуалізованою формою, яка відображає ступінь засвоєння людиною елементів загальнонаціональної свідомості. Через протистояння протестантизму католицькому універсалізму, коли у ряді випадків протестантські конфесії стають виразниками національної самоідентифікації у найважливішому для суспільства XVI-XVII ст. релігійному форматі, реалізацією права на створення власної національної церкви, вони беруть участь у формуванні національної самосвідомості членів національно-етнічної спільноти, що передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, серед яких найважливіше значення має почуття безпосередньої причетності до долі свого народу, своєї країни, любов до Батьківщини, до національних історії, культури, літератури, мови, традицій тощо.

На думку польських дослідників [17; 18] апологети протестантського руху у Речі Посполитій, доводячи ортодоксальність своїх поглядів, споконвічну близькість біблійних, «євангельських» засад представникам своїх народів, неодноразово звертаючись до історії, перекладаючи Біблію і праці класиків протестантизму на національну мову, письмово фіксували особливості національного характеру, історії, тобто сукупності найстійкіших основних для даної національної спільноти особливостей сприйняття навколишнього світу, форм реакції на нього. Складна, взаємопов’язана та взаємозумовлена сукупність емоційних та раціональних елементів якраз і становить «психологічний склад нації» — духовно-поведінкову специфіку, яка робить представників однієї нації відмінними від представників інших національних груп.

Таким чином, історичні умови XVI ст. спонукали до вироблення нових моделей світосприйняття, які були спроможні пов’язувати соціальний розвиток із категорією приналежності до етнічної спільноти. Реформаційний рух на польсько-литовських землях виконав функцію формування національного середовища, через збирання культурної спадщини, здійснення вагомого внеску в розвиток білоруської, української, польської та литовської мов народів, інкорпорованих у єдину державу. Реформація розробила концепцію захисту і реставрації народної інформаційної пам’яті, програму розвитку етнічної самобутності як продукту загальноцивілізаційного процесу.

Використана література

  1. Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму. — Вид. 2-ге, перероб. — К.: Критика, 2001. — 271 с.
  2. Дмитриев М.В. Православие и Реформация. — М., 1990. — 243 с.
  3. Кареев Н.И. Борьба шляхты с духовенством в Польше на сеймах середины XVI века. — Спб, 1882. — 397 с.
  4. Ливанцев К.Е. Реформация в Польше. — М.: Наука, 1973. — 423 с.
  5. Любович Н. История Реформации в Польше. Кальвинисты и антитринитарии (по неизданным источникам). — Варшава: Типография Земкеевича и Ноаковского, 1883. — 377 с.
  6. Любович Н.Н. К истории иезуитов в Литовско-русских землях в XVI в. — Варшава: Типография Ковалевського, 1888. — 28 с.
  7. Любович Н.Н. Люблинские вольнодумцы XVI века. Антитринитарии и анабаптисты. — Варшава: Типогр. Варшавского учебного округа, 1902. — 22 с.
  8. Любович Н.Н. Начало католической реакции и упадок Реформации в Польше. — Варшава: Типография К.Ковалевского, 1880. — 400 с.
  9. Любович Н.Н. Несколько тезисов по истории реформации в Литве. — Варшава: Типография Варшавского учебного округа, 1914. — 14 с.
  10. Любович Н.Н. Папский нунций Коммендоне в Польше: (Из эпохи начала католической реакции). — СПб: Типогр. В.С. Балашева, 1887. — 90 с.
  11. Мак-Люэн М. Галактика Гуттенберга: Сотворение человека печатной культуры. — К.: Ника-Центр, 2004. — 432 с.
  12. Маккени Р. XVI век. Европа. Экспансия и конфликт / Пер. с англ. — М.: РОССПЭН, 2004. — 480 с.
  13. Мак-Люэн М. Галактика Гуттенберга: Сотворение человека печатной культуры. — К.: Ника-Центр, 2004. — 432 с.
  14. Ливанцев К.Е. Реформация в Польше. — М.: Наука, 1973. — 423 с.
  15. Подокшин С.А. Реформация и общественная мысль Белоруссии и Литвы. Вторая половина XVI — начало XVII в. — Мн.: Наука и техника, 1970. — 224 с.
  16. Письмо епископа Коршицкого шляхтичу Томицкому // Любович Н. Н. История Реформации в Польше. Кальвинизм и антитринитарии. — Варшава, 1883. — С. 24-26.
  17. Протоколы Пинчовского синода, собравшегося в сентябре 1555 года // Любович Н. Н. История Реформации в Польше. Кальвинизм и антитринитарии. — Варшава, 1883. — С. 3.
  18. Сміт Е.Д. Національна ідентичність / Пер. з англ. — К.: Основи, 1994. — 223 с.
  19. Сміт Е.Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англ. — К.: К.І.С., 2004. — 170 с.
  20. Bruckner A. Mikolaj Rej, czlowiek I dzielo. — Lodz, 1922. — 102 s.
  21. Chmaj L. Wyktady Rakowskie Fausta Socyna (Studia nad arianizmem). — Warszawa, 1959. — 273 s.
  22. Tazbir J. Joleologia arian polskich. — Warszawa, 1956. — 92 s.

С. С. Черкасов

Джерело: nbuv.gov.ua

Карта: Адміністративно-територіальний поділ Речі Посполитої у 1619 році

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *